Розділ 14 Бенкет у чужому домі

Карета проїхала крізь великі дерев’яні ворота, залишивши позаду високі стіни, і зупинилася неподалік від входу.
Один із лицарів відчинив дверцята, одразу відступивши назад.

— Першим маєте вийти ви, ваша високосте, — мовив лорд Ремград.

Варгфрід ледь хмикнув.
— Здається, на цей захід я супроводжую вас, а не ви мене.

Лорд Ремград ледь усміхнувся.
— Але ж ви — принц.

Варгфрід ліниво поглянув у вікно, спостерігаючи, як охорона неквапом зачиняє ворота — разом із останньою надією втекти звідси.

— Отже, залишимось тут, — сказав він спокійно.

Лорд Ремград посміхнувся ширше й, не вимовивши більше ані слова, вийшов із карети, тихо зачинивши за собою двері.

Принц здивовано підняв погляд, не змінюючи пози, лише краєм ока глянув у бік, де щойно зник лорд. Не встиг він і здогадатися, що той задумав, як у двері раптом постукали, і вони одразу відчинилися.

— Ваша високосте, — промовив лорд, схилившись і тримаючи одну руку за спиною, а другу простягнувши до принца, запрошуючи вийти.

Зазвичай так допомагають виходити благородним дамам — ця думка змусила принца насупитися.
Та попри раптовий спалах гніву, який став для нього вже звичним у присутності лорда, Варгфрід мовчки зібрався і вирішив вийти сам, проігнорувавши запрошення.

Щойно його нога ступила на сходинку, а тулуб нахилився до виходу, як Ремград раптово схопив його за руку. Принц не втримав рівновагу й полетів униз — просто в обійми лорда.

Ремград упіймав його, міцно притиснувши до себе, не давши впасти.
— Ваша високосте, ви надто тендітні. Треба бути обережнішими, — промовив він тихо.

Варгфрід підняв погляд і зустрів холодні зелені очі лорда. У словах звучала удавана турбота, навіть натяк на м’якість, та погляд різко контрастував із нею — колючий, як сніг під місячним світлом.
Важко було зрозуміти, що криється за цією маскою — насмішка, розвага чи прихована загроза. Але чи мав принц час розбиратися в загадках?

Опанувавшись, він насупився й різко відштовхнув лорда.
— Це ви мене штовхнули! — вигукнув принц.

Ремград лише ледь усміхнувся, змахнув рукою й спокійно рушив до входу.
— Я вас упіймав, принце. Зазвичай за це дякують, — кинув він через плече. — Якщо не поспішимо, ці двері теж зачиняться.

Варгфрід підняв брови, відчуваючи, як терпіння ось-ось урветься, проте все ж рушив за лордом. Кинув швидкий погляд на лицарів, що стояли осторонь. Ті схилили голови, навіть не намагаючись виправдатися — усе сталося так раптово, що ніхто б не встиг зреагувати.
Добре ще, що все обійшлося лише спалахом люті принца, який згас так само швидко, як і спалахнув.

Перед дверима стояв слуга зі списком і двоє охоронців. Побачивши лорда й принца, він навіть не насмілився глянути у нього. Обличчя зблідло, руки затремтіли — він ледь не впустив список, поспіхом схилив голову у привітанні й жестом наказав відчинити двері.

— Ваша високосте, принц Варгфрід! Пане Ремграде! Барон Бернардін Лаґрет вітає вас у своєму домі й бажає приємного вечора!

Охоронці вклонилися, розступаючись перед гостями.

Лорд Ремград на мить зупинився, але Варгфрід, не відповідаючи, спокійно рушив уперед. За ним — семеро лицарів.
Сам факт, що барон не вийшов особисто зустріти принца, можна було розцінити як прояв неповаги — образу не лише для Варгфріда, а й для самого королівського титулу. Проте залишитися, щоб приймати вітання від слуги, було не менш принизливо.

— Барон надзвичайно люб’язний, — промовив лорд Ремград, легко схиливши голову. — Сподіваюся, ми не змусили його чекати.

Правила королівського двору, здавалося, ніколи не стосувалися лорда Ремграда. Проте йому не дозволялося надто відставати від принца — варто було триматися поряд. До того ж, як сам Варгфрід зауважив раніше, сьогодні саме принц виступав у ролі супутника, а не він.
Щоправда, тепер усе виглядало зовсім навпаки.

— Ні, лорде, — відповів слуга, трохи схилившись. — Бенкет тільки-но розпочався.

Він намагався говорити спокійно, але нервове тремтіння голосу видавало напруження.

Ремград ледь усміхнувся й невимушено рушив уперед, наздоганяючи принца.

Слуга провів його поглядом, а тоді задумливо глянув у бік карети, на якій вони прибули. П’ятеро лицарів, кучер і двоє слуг уже відганяли її від центрального входу.

— Це справді принц Варгфрід? — недовірливо запитав один із охоронців.

Ніби кількість лицарів поруч не була достатнім доказом королівського статусу.
Подібна увага до безпеки ще могла вважатися прийнятною серед вищої аристократії, проте небагато хто дозволяв собі з’являтися на вечір із власною малою армією. Адже якби кожен барон чи поважний пан прибував із почтом у півдесятка людей, місця в маєтку для гостей просто не вистачило б. Не кажучи вже про витрати на такий супровід.

— Лорд Ремград мав з’явитися разом із ним. Думаю, це справді вони, — озвався слуга після короткої паузи. — Треба негайно повідомити про це барона.

Охоронець кивнув і швидко рушив виконувати наказ.

— Не думав, що він справді прийде, — тихо промовив слуга. — Коли лорд надіслав листа й повідомив, що принц прибуде разом із ним, барон був… м’яко кажучи, не в захваті. Навіщо принцу взагалі приходити?

Він зітхнув, подумки проказуючи молитви, щоб вечір минув спокійно. Та не встиг і закінчити, як без жодного слова й дозволу троє лицарів, що прибули разом із принцом і лордом, рішуче пройшли вглиб будинку.

Слуга навіть не встиг отямитися, як озброєні до зубів, високі та статні воїни зникли за дверима, залишивши по собі лише відлуння кроків.

— Нам не варто було забрати в них зброю? — тихо запитав один із охоронців.

— Ти серйозно питаєш? — насупився слуга. — Тоді йди й поясни їм, що тих семеро, які вже увійшли, цілком достатньо. — Він схрестив руки на грудях і сперся об стіну. — У одного принца охорони стільки, скільки виділено на всіх гостей разом узятих.