Розділ 13 Ми всі бачимо сни на яву

Капітан Дамір підійшов до принца, розставив руки, немов хотів обійняти весь горизонт, і з гордістю показував кораблі, що прибули з ним. Його погляд то ковзав уздовж лінії щогл, то спинявся на кожному судні окремо, а потім знову охоплював усю флотилію разом.

— Ваша високосте, усі вони — ваші! — урочисто виголосив капітан. — Більшість нові, щойно спущені з корабельного дому, а решта вже пройшли справжній бій. Але безсумнівно одне: кожен із моїх людей — досвідчений моряк і воїн. Навіть у човні вони здолають ворога, хоч би яким великим він був! — його голос лунав так, що слова розліталися далеко над портом. — Відтепер імперцям не буде спокою!

Варгфрід слухав уважно, оглядаючи корабель за кораблем. Здавалося, кожен наступний був досконаліший за попередній. Упевненість капітана передавалася йому самому — відчуття сили поступово змішувалося з тихим захватом.

— З вами, капітане, неодмінно так і буде, — мовив принц, стримуючи усмішку, щоб не видати хвилювання.

Насправді всі битви й перемоги принца були здобуті на суші. У морі йому ще не доводилося воювати.
Бунтівні графи та ворожі королі ховалися за мурами фортець або виходили проти нього на поле бою — ніхто не тікав на кораблях і не викликав принца на морську сутичку. Та й морів поблизу не було, а якби й були — йому, напевно, не дозволили б узяти участь.

Утім, на кораблі Варгфрід піднімався не раз. Кілька разів він виходив у море, хоч і недалеко від берега. Не рахуючи одного разу, коли опинився в пастці й ледь не був викрадений розбійниками, що мали намір продати його імператору.

Тепер принц відчував змішання захвату й неспокою. Хвилювання народжувалося не лише від передчуття нових перемог, які могли чекати його як майбутнього володаря флоту, а й від спогадів тієї ночі.

— Ваша високосте, — обережно порушив тишу капітан Дамір, — ви ж раніше плавали лише річками, чи не так?

Його голос вирвав принца з думок. Варгфрід перевів погляд на капітана.
— Ні. Я вже бував у морі, — твердо відповів він.

Капітан не приховав подиву.
— Справді?

— Так, — коротко кинув принц.

— І… далеко відпливали від берега? — запитав Дамір, розкривши очі ширше.

— Недалеко, — відповів принц. — Але в майбутньому я перепливу це море, — додав він і перевів погляд на безкраїй горизонт, вдивляючись у далечінь.

— Мій батько не хотів, щоб я став моряком, — тихо промовив капітан. — А тепер я — гордість родини! — вигукнув уже з усмішкою й гордістю.

Варгфрід відповів короткою, теплою усмішкою.
— Ваш батько непоганий коваль, — мовив він.

Капітан розсміявся щиро, майже голосно.
— Непоганий? Він найкращий у своїй справі! — заявив він. — Але я завжди більше любив розмахувати мечем, ніж кувати його. Як і мій дід, капітан Славуд. Саме він навчив мене любити море й кораблі. — Дамір перевів погляд на хвилі. — Це моя стихія.

Принц теж глянув у той бік. Хвилі з глухим шумом билися об борт, лагідний вітер торкався обличчя, а небо було чистим — лише кілька білих хмар плавали на блакитному полотні довкола теплого сонця.

— І я впевнений, — сказав капітан, знову обертаючись до принца, — що й ви станете покровителем морів, ваша високосте. Не лише земля, а й море тремтітиме від одного вашого імені.

Принц Варгфрід стис перила й глибоко вдихнув морське повітря. Слова капітана звучали натхненно; поруч стояв Брангард, спокійний і задоволений, він просто слухав і насолоджувався днем. Варгфрід кинув на нього погляд: той усміхався, заплющив очі й підставив обличчя сонцю. Капітан продовжував вихваляти флот, але принц уже не слухав — наслідуючи Брангарда, сам заплющив очі і дозволив теплим променям торкнутися щік.

— Тоді ми загасили вогні й різко змінили курс, — продовжував капітан, і голос його став низьким, майже театральним. — Врізалися в борт корабля розбійників, і поки ті оговталися, я повів людей назустріч вірній загибелі. Так вони думали, — холодно додав він і усміхнувся. — Бій тривав недовго: розбійники не чекали, що ми нападемо — думали, ніби ми вже здалися. І поплатилися за це! — Капітан вдарив долонею по поручню, ніби від того звук підсилював розповідь. — Прикро, що їхній капітан зник. Усі вважають, ніби він пішов на дно, але ні — він втік. І колись я його знайду, — сказав він, обіцяючи і одночасно загрозливо усміхаючись.

Повільно відкривши очі, принц перевів погляд на капітана, дослухаючись не лише до його голосу, а й до звуків моря — хвиль, що невпинно билися об борт корабля.

— Мені казали, що ви відрубали голову капітану розбійників, — мовив Варгфрід, майже не приховуючи здивування.

Він не раз чув і навіть читав про пригоди капітана Даміра Савеліна. Звісно, сам Дамір ті історії не писав — за нього це робили інші, і кожен додавав свої прикраси, або ж, навпаки, щось замовчував, щоб не зіпсувати привабливість оповіді.

— Декому з його помічників, — відповів капітан з грізною усмішкою. — І ще кільком із команди, хто ніяк не хотів угамуватися.

— А решту ви скормили акулам? — спитав принц, у голосі його бриніла легка іронія.

Капітан розсміявся.
— Це тільки море знає, — заявив він. — Решту я відпустив. І наказав їм передати іншим розбійникам, що відтоді в морі є лише один король — Хельмар Другий! А я — його вірний тризуб правосуддя!

Принц усміхнувся й нахилився над перилами, вдивляючись у хвилі, ніби шукаючи там власне відображення. Та замість нього побачив, як з-під води на нього дивляться палаючі золоті вогні. У їхньому світлі виринуло обличчя — бліде, застигле, приховане срібною маскою.

Від несподіванки Варгфрід різко відступив. По тілу пробіг холодний дріж, а серце забилося так сильно, що перед очима потемніло.

Капітан устиг зреагувати й підхопив принца, не давши йому впасти.
— Ваша високосте! — вигукнув він.

Брангард, не розуміючи, що сталося, застиг на місці. Лицарі позаду напружено рушили вперед.

— З вами все гаразд? — запитав капітан, нахиляючись до принца.