Розділ 12 Десерт для принца

— Пане Брангарде, — привітався принц, тримаючи голову рівно.

— Ви виглядаєте чудово, мій принце, — відповів Брангард, підвівши погляд. — Як завжди, у змаганні із сонцем.

У його голосі звучала легка насмішка — радше дружня, ніж зухвала.

Принц Варгфрід усміхнувся й запросив Брангарда присісти. Вони перейшли до перголи, колони якої обвивали молоді виноградні пагони. Свіже листя ще не встигло дати справжню тінь, лише ніжний зеленкуватий серпанок, крізь який сонце просіювалося золотими плямами.

— У мене є питання до вас, мій принце, — почав Брангард, раптово ставши серйозним. Він нахмурив брови, сховав руки за спину — рух людини, що готується до непростого рішення.

— Яке саме? — запитав Варгфрід із цікавістю, відчувши, як усередині щось легенько здригнулося від цієї різкої зміни в поведінці пана.

— Що ви бажаєте бачити серед десертів на прийомі на честь капітана Даміра Савеліна? — урочисто промовив Брангард, дивлячись просто в очі принцу — серйозно, майже урочисто, ніби йшлося про державне рішення.

Принц Варгфрід усміхнувся, сприйнявши слова пана за жарт. Та Брангард залишався незворушним — і принцу довелося самому стати серйознішим. Схоже, для пана це справді було питання неабиякої ваги.

— Можливо... — задумався принц, кинувши погляд на мішень для стрільби з лука. — Печені яблука? — запитально глянув він на Брангарда.

Той здивовано підняв брови.
— Печені яблука? — перепитав він.

Принц кивнув.

Брангард приклав руку до підборіддя й трохи відвернувся.
— Якщо додати меду й товчених горіхів, має вийти щось непогане, — промовив він розважливо. — Суниць у нас усе одно немає, тож запропонувати щось вишуканіше не зможемо. Отже, зійдемося на печених яблуках. — Він говорив чітко, швидко, наче складав офіційний наказ. Потім, примружившись, додав: — А що скажете про горіхово-медові кульки, ваша високосте?

У його голосі прозвучала хитра нота, в кутиках губ промайнув натяк на усмішку. Варгфрід, помітивши це, відповів тією ж м’якою усмішкою.

— Так, буде непогано.

Брангард задоволено посміхнувся ще ширше, розслаблено потягнувся, підняв руки й хруснув пальцями.
— І чудово, — мовив він, підводячись.

— Це все, що ти хотів? — запитав принц, ледь стримуючи іронію.

Пан Брангард окинув принца уважним поглядом. Здавалося, Варгфрід не надто прагнув відпускати гостя — і Брангард, уловивши це, знову сів на місце.

— Взагалі, я хотів би обговорити ще чимало, — мовив він м’яко, з ледь відчутним докором, але не переходячи межу дозволеного. — Та ви, мій принце, як завжди, зайняті. Тому я краще дочекаюся, коли ви самі мене покличете... або, можливо, навіть прийдете.

Принц задумливо відвів погляд убік і зробив глибокий вдих.

— Ваша високосте, щось сталося? — запитав Брангард. — Чого так важко зітхаєте?

— Ну... якось стало сумно, чи що, — тихо відповів принц.

— Вам — сумно? — здивувався Брангард, посміхнувшись. Йому важко було уявити, що принц може зізнатися в такому — тим паче так просто.

— Ти правий. Мені не сумно, — сказав Варгфрід уже рівніше. — Просто залишайся ще трохи.

Його голос став суворішим, і він кинув короткий погляд убік канцлера. Вальдемарт, зосереджений на своїх записах, продовжував переглядати скарги, час від часу роблячи нотатки на окремих аркушах.

— Як накажете, мій принце, — протягнув Брангард нарочито кривляючись.

— Ти… що ти робиш? — спитав принц, здивовано зиркнувши на нього.

— Уважно слухаю, — відповів той невинно, не перестаючи кривлятися.

— Припини, — наказав принц, невільно усміхнувшись.

— Як накажете, мій принце. Але що саме мені припинити? — уточнив Брангард із вдаваною покірністю.

— Кривлятися, — відповів Варгфрід коротко.

— Кривлятися? — удавано обурився пан. — Та як я смію, ваша високосте! Мені ж за це голову відрубають, — мовив він майже з насмішкою, але, помітивши зміну в погляді принца, одразу посерйознішав. — Гаразд. Якщо ви хочете поговорити про щось справді важливе — я слухаю.

Принц закинув ногу на ногу, торкнувся підборіддя й поглянув убік.
— Річ у лорді Ремграді, — сказав він.

Брангард ледь усміхнувся.
— Так, мені вже доповіли, що ви прийняли його до двору, і тепер він входить до вашої особистої ради, — промовив він рівно. — Як того вимагають правила, я наказав подвоїти його охорону й приставити до нього старшого слугу. Думаю, ви не заперечуєте, що я направив до лорда вашого колишнього старшого слугу, а вам, своєю чергою, призначив нового? — запитав він з легким натяком, уважно вдивляючись у принца.

Принц подивився на пана Брангарда з недовірливою півусмішкою.

— Я знаю, що ви душі не чаєте в своїх людях, — відповів Брангард, — тож вирішив: саме вони мають бути поруч із тим, за ким слід пильнувати. До того ж навчений слуга краще впорається з заморським гостем, ніж хтось інший.

Варгфрід згадав нового старшого слугу й не став загострювати на цьому увагу: заміни старших слуг траплялися часто, і імен багатьох він просто не запам’ятовував.

— Зрозуміло, — коротко відповів принц. — Але річ не в цьому.

Брангард задумливо глянув на нього.

— А в чому ж? — поцікавився він.

— Я хочу позбутися лорда, — сказав принц тихо, але без вагань.

— Він вам уже так набрид? — спитав пан, утримуючи тон легкого здивування.

— Мені хочеться його вбити, — відповів Варгфрід сухо.

Брангард ненадовго замовк, потім тихо запитав:
— Хочете, щоби я це зробив?

Принц злегка посміхнувся й відвернув погляд.

— Ні, — промовив він. — Коли історія з кораблями вщухне, я сам із ним розберуся. Мені потрібно, щоб ти не зводив із нього очей, коли мене поруч не буде — ти або твої люди.

Брангард замислився.
— Це не буде важко, — відповів він.

Принц глянув на стрілу в мішені.
— Якщо він зробить щось підозріле, я хочу про це знати. Не заважайте йому — нехай вважає, що йому дозволено все. Але в межах допустимого: інакше він здогадається.