Розділ 11 В вас говорить алкоголь

Засідання принц завершив так само, як і минулого разу. Не отримавши жодної підтримки, він підвівся й оголосив, що раду перенесено — щоправда, цього разу не уточнив, на коли саме. Минулого разу, щойно він назвав дату, усе ледь не скінчилося тим, що його зробили заручником імператора і кинули в море. Хто знає, чим обернулося б тепер, скажи він: «засідання завтра» чи «післязавтра». Хоча, радше за все, принц просто не мав наміру знову скликати графів, доки не з’являться реальні підстави для втілення його плану.

Вийшовши в коридор і готуючись до іншої зустрічі, Варгфрід несподівано почув за спиною голос канцлера.

— Ваша високосте, — озвався Вальдемарт.

Принц зупинився, неприємно здивований самим фактом, що той насмілився його наздогнати.

— Графе? — коротко кинув він.

Канцлер підійшов ближче, погляд його залишався спокійним, хоч у голосі відчувався прихований тиск.

— Ви справді прийняли лорда Ремграда? — запитав він.

Брови Варгфріда злегка піднялися. Невже він сказав це надто нечітко? Чи канцлер просто шукає привід для розмови?

— Так, — відповів принц рівно. — Він залишається у палаці на тих самих умовах. Графа Фрідегора ми відправили з тією ж вимогою. Якщо князь дізнається, що лорд залишився поза моєю увагою — як, гадаєте, це позначиться на долі графа?

Принц розвернувся, збираючись піти.

— Крім того, так потрібно, — кинув він холодно. — У мене є справи щодо лорда Ремграда. Але можете не випитувати, які саме.

Канцлер уважно вислухав його й зробив крок уперед, нахиляючись ближче до вуха принца.

— Можливо, потрібна допомога? — спитав він тихо.

Лицарі поряд миттєво зреагували: руки лягли на руків’я мечів, а один із них зробив крок уперед.

— Графе-канцлере, ви надто близько до принца. Відійдіть, будь ласка, — промовив він рівно, але в його голосі вчувалася загроза, замаскована під ввічливість. В очах лицаря не було жодного натяку на жарт — лише тверда готовність діяти.

Варгфрід ледь усміхнувся, проте не вимовив ані слова. Він стояв нерухомо, спостерігаючи за реакцією Вальдемарта.

Канцлер спокійно перевів погляд на лицаря, потім знову на принца. Зрозумівши, що дозволу на подальшу близькість не отримає, він повільно відступив. Лицар, переконавшись, що канцлер на безпечній відстані, також зробив крок назад.

— Ні, — промовив принц, розтинаючи напругу своїм спокійним, але зверхнім голосом. — Я впораюся сам і позбудуся лорда Ремграда без жодних необачних дурниць. Потрібно лише кілька днів — і все.

Канцлер схилив голову.
— Так, мій принце, — промовив він поважно.

— А якщо хочете допомогти, — почав Варгфрід, — займіться міським військом. Треба підняти його чисельність із двох тисяч до трьох. Усі витрати — з моїх особистих коштів. Тоді загальні сили Мрійзару складатимуть близько п’яти тисяч, не враховуючи загонів графів. Цього все ще замало для вторгнення, але досить для безпеки.

Принц замислився, трохи підняв підборіддя, торкнувшись його рукою.
— Боюся, інакше ми не зможемо захистити провінцію з такими йолопами, як ці північні пінгвіни, — буркнув він. — Хоча, радше, боязкі зайці, ніж поважні графи, — додав принц і рушив уперед.

Йому було байдуже, що на це скаже канцлер. Дозволу на використання власних коштів він не потребував. Як граф Мрійзару, принц королівства і довірена особа короля, Варгфрід мав повне право віддавати будь-які накази, що стосувалися оборони.

Утримувати загін у дві тисячі воїнів — не дешеве задоволення, а в три — ще складніше. І це не лише платня, навіть у мирний час. До витрат входять спорядження, їжа, тренування, казарми, лікування й одяг. Не всі графи здатні утримувати навіть п’ятсот людей, але для Варгфріда це радше прикре навантаження, ніж непосильний тягар.

Окрім щомісячних виплат із королівської казни, принц отримував ще й платню як граф Мрійзару, а також частку прибутків Силтечевського королівства — почесне право, закріплене королем як нагорода.

Канцлер Вальдемарт мовчки спостерігав, як принц віддаляється від нього, і разом із цим відчував, як між ними зростає прірва. Але водночас — як розширюється міст, по якому він, за потреби, завжди зможе пройти й знову опинитися поряд із Варгфрідом.

Попри мовчання, недомовленості й напруження останніх днів, Вальдемарт розумів: він усе ще має вагу для принца. І не лише як канцлер — як людина, що стоїть поруч. Люди, які пройшли крізь спільне щастя й біль, не можуть віддалитися одне від одного в одну мить.

Щойно принц зник із поля зору, Вальдемарт розвернувся, маючи намір виконати наказ, як раптом із зали вийшов граф Фрідослав, поправляючи свої довгі, акуратно підкручені вуса.

— Графе-канцлере, — поважно схилив голову він, звертаючись до Вальдемарта.

— Графе Фрідослав, — спокійно відповів канцлер.

— Його високість так і не уточнив, чи схвалює будівництво нових кораблів, — мовив граф, добираючи слова з обережністю. — Можливо, ви могли б прояснити це питання?

Вальдемарт на мить замислився, кинув погляд у напрямку, де щойно зник принц, і рівно відповів:
— Здається, його високість не висловився з цього приводу, бо був зайнятий суперечкою з графом Драґславом. Я обговорю це з ним пізніше. Якщо сьогодні ввечері, після засідання графської ради, буде затверджено кошти, я особисто повідомлю всіх членів воєнної ради.

— Дякую, — сказав граф Фрідослав і, знову схиливши голову, рушив далі.

Канцлер провів його поглядом — уважним і трохи підозрілим — а потім теж попрямував своєю дорогою.

***

За обіднім столом поруч із принцом Варгфрідом сидів лорд Ремград. Його поведінка була викличною, нестриманою — на межі між неповагою й відвертою вульгарністю щодо принца. То переплутає прибори й візьме ніж Варгфріда, то випадково торкнеться його рукою, переб’є посеред фрази або вставить недоречне зауваження, далеке від теми.

Це помітно дратувало принца, але лорд удавав, що не чує зауваг.