Розділ 10 Найкращі друзі

Але знайти сили виконати рішення принцу так і не вдалося.
Тіло було напружене, рука тремтіла. Кинджал уже вп’явся в шкіру на горлі лорда — ще мить, і з’явиться кров. Варгфрід стискав руків’я, та водночас йому здавалося, ніби все навпаки — це Ремград тримає його.

Усередині клубком змішалися гнів і страх.
Інстинкт кричав: бий.
А розум відповідав: не можна.

Якщо вб’є — батько дізнається.
Якщо не вб’є — кайдани.
Значить, потрібен третій шлях.

Принц мовчав. У кімнаті стояла напружена тиша.
Ремград спокійно дивився йому просто у вічі, не ховаючись і не намагаючись відвести лезо — дозволяв тримати його біля горла, ніби випробовуючи.

Варгфрід підняв погляд. Зелені очі лорда — спокійні, впевнені, без жодної тіні страху — водночас дратували й дивно заспокоювали.
Тримати настрій ставало дедалі важче.

— Де листи? — нарешті спитав він. — Кому ти їх відправив?

— Це важливо? — спокійно спитав лорд. — Напевно, так.

Ремград на мить опустив голову, а потім знову підвів очі на принца.
— Я віддав листи людині, якій довіряю, і наказав вирушити на північ. Тепер вони — гарантія мого життя. Якщо мене не стане, ніхто не дізнається правди. Саме тому я й віддав їх. Ваша високосте, прошу, вислухайте мене і прийміть правильне рішення — я виконаю будь-який ваш наказ. Потрібні листи? Вони будуть ваші.

— Кажи! — гаркнув принц, наблизившись ще ближче.

У його голосі не було ані краплі жалю — лише стримуваний вибух люті. Терпець був на межі. Кинджал притиснувся до шкіри ще сильніше — з’явилася тонка цівка крові, що повільно збігала вниз по горлу лорда.

— Князь Ліонель чекає від мене результатів, — заговорив Ремград рівно, наче не помічаючи болю. — Мені потрібно наблизитися до вас якнайближче. Стати частиною вашого кола. Бути завжди поруч, супроводжувати вас, де б ви не були.
І навіть якщо це не буде правдою, — виглядати має так, наче ми найкращі друзі.

Почувши це, принц здивувався — і невільно посміхнувся.

— Найкращі друзі? — кинув він із гіркою іронією. — Ти знущаєшся? Які ще друзі? Кажи, де листи!

Ремград ледве помітно усміхнувся.

— Зійдемося хоча б на просто друзях, — мовив він тихо. — Щойно все скінчиться, я віддам вам листи. А там, хто знає… можливо, ви мене більше й не побачите. Я дам князю те, чого він прагне, і водночас не зраджу вас. Він отримає свої результати, побачить, що це безглуздо, й накаже мені повернутися. А яку саме інформацію я йому передам — вирішите ви.

Принц замислився.

— Занадто гладко, — промовив він недовірливо.

Ремград відвів погляд убік.

— Якщо це врятує мою сестру, я не бачу перешкод. Але ви маєте слушність — усе не може бути так просто, — він знову зустрівся з Варгфрідом поглядом. — Я супроводжуватиму вас, проте й вам доведеться супроводжувати мене. Якщо друзі князя побачать вас поруч зі мною, це стане доказом нашої дружби.

Принц відступив і повільно опустив кинджал.

Нахмурившись, він оглянув лорда з голови до ніг. Нахабності цьому чоловікові справді не бракувало. Спочатку він здавався звичайним придворним — приємним обличчям без глибини. Але тепер Варгфрід бачив перед собою справжнього гравця.

— Занадто багато хочеш, лорде, — нарешті відповів принц.

Ремград торкнувся горла, змочивши пальці в крові. Глянув на червону рідину на своїй долоні й промовив:
— Якщо вас лякає невизначеність, дайте мені дві зустрічі. Лише дві — і не більше. Зустрічі, на які ви супроводжуватимете мене. Вам не доведеться нічого робити — тільки з’явитися поряд зі мною.

Він опустив руку. Принц невільно глянув на його шию: тонкий поріз від кинджала вже потемнів, хоч і був неглибокий. Сховати його буде непросто. І все ж щось у цьому виді непокоїло Варгфріда.

У скронях знову спалахнув пульсуючий біль — не сильний, але настирливий, неприємний. Він машинально притулив руку до чола, повільно масажуючи скроню. Слова канцлера про наслідки, що завжди наздоганяють, відлунали в пам’яті холодним відлунням.

— Інакше все скінчиться дуже швидко, — тихо додав Ремград. — Для нас обох. Програємо, навіть не спробувавши перемогти.

Варгфрід глянув на лорда, відчуваючи роздратування й холодне відсторонення.
Йому кортіло вдарити — якщо не вбити, то хоча б змусити замовкнути. Але гнів так раптово відступив, що його місце зайняла апатія.

Принц повільно сховав кинджал і, не промовивши жодного слова, вийшов із кімнати.
Світ перед очима розпливався, ноги наливалися слабкістю.

У коридорі стражник й лицарі, помітивши принца, відразу схилили голови.
— Нам варто зайти? — несміливо запитав один із них.

Варгфрід стиснув кулаки й коротко хитнув головою.
Лицарі здивовано переглянулися, але промовчали. Принц рушив уперед, не обертаючись.
Вони пішли за ним, так само мовчки, не наважуючись ставити запитань.

***

Принц Варгфрід увійшов до своєї кімнати й завмер, ніби забув, навіщо сюди прийшов.
Навколо стояла тиша, майже темрява. Єдине, що зараз мало для нього значення, — ліжко перед очима.

Зробивши кілька кроків, він спіткнувся об край килима й, ледь тримаючись на ногах, упав на ліжко, так і не діставшись подушки.
Погляд ковзнув убік — до маленького столу біля вікна, де тьмяно блимав канделябр. Він мав би лежати на підлозі, разом із книгами й документами, але, схоже, слуги вже встигли прибрати.
А може, він просто зайшов не в ту кімнату.

Світло мерехтіло, ніби й воно пережило довгий день і тепер дихало з останніх сил.

Варгфрід заплющив очі — і раптом відчув, як ковдра сама опустилася зверху, лагідно вкриваючи його, мов жаліючи.

Свідомість гойдалася між тривогою й знемогою.
Сни підкрадалися, як дикі кішки: спершу торкнулися краєм хвоста, а потім тихо, обережно, цілком узяли його у свій полон.

Ритмічний, м’який гуркіт долинув до вух Варгфріда.
Він то наближався, то віддалявся.
Ніжні хвилі плескалися об борт корабля, шипіння й бурління піни на поверхні води створювали тихий фон, схожий на приглушене перешіптування.