Розділ 9 Межа честі

— Краще, — відповів принц, насупивши брови й не відводячи погляду від канцлера.

Лорд Ремград усміхнувся, взяв келих із вином і зробив ковток.
— Ви вчора виходили на прогулянку, знаю, — почав він. — Мабуть, тоді й прихворіли.
Погляд лорда став уважнішим, майже допитливим.
— Ніч була холодною, — додав він тихіше.

Принц зиркнув на нього, майже не приховуючи роздратування. Йому не хотілося ні бачити лорда, ні удавати чемність перед канцлером. Та обставини змушували. Вечір, який мав бути якщо не ідеальним, то принаймні не жахливим, обернувся якнайгірше.

— Ви надзвичайно спостережливі, лорде, — сухо промовив Варгфрід, узявшись до вечері.

— Щоби помітити відсутність принца, не потрібно мати інстинкти хижака, — з натяком мовив Ремград. Він нагадав, що принц обіцяв йому прогулянку верхи, а натомість зник без сліду. — Особливо, якщо йдеться про вас.

Лорд повільно розламав шмат м’яса, обережно, наче боявся забруднитися, й продовжив, кинувши короткий погляд краєм ока:
— У ваші роки керувати провінціями, вести війни й водночас грати в дипломатію… мабуть, нелегко.

Варгфрід краєм ока глянув на канцлера. Той тихо вечеряв, не підводячи погляду, лише іноді кидав короткі, похмурі погляди на лорда — наче й сам не бажав бачити його за цим столом.

— Я не граюся в дипломатію, — твердо промовив принц. — Це заняття вашого князя.

Лорд Ремград посміхнувся.
— Справді, — відповів він легким тоном, зробивши ще ковток вина.

Канцлер Вальдемарт повільно підняв свій келих, але перш ніж зробити ковток, заговорив:
— Принц має звичку говорити все, що думає. Можливо, надто прямо — кидаючи слова, як меч на полі бою. Наслідки, як завжди, не цікавлять удачливих.

Закінчивши, канцлер спокійно відпив вина й відставив келих, так і не глянувши на принца.

Та Варгфрід не відводив погляду від Вальдемарта, вслухаючись у кожне слово. У цій рівній, спокійній манері промови було щось, що викликало холодний тремор. Він радів, що канцлер нарешті заговорив, але зміст сказаного залишив по собі гіркий присмак. І все ж, навіть розуміючи, що Вальдемарт, можливо, не на його боці — мовчання було б гіршим.

— Графе, — озвався принц, — ви натякаєте, що мені бракує обачності?

Вальдемарт спокійно взяв до рук шматок м’якого сиру, відкинувши з нього гілочку чебрецю.
— Вам варто приділяти більше уваги гарним манерам, — мовив він рівним тоном. — За столом вони корисніші, ніж сила м’язів.

Принц стиснув кулак, готовий відрізати щось у відповідь, але раптом відчув різкий біль у скронях. Гнів миттєво згас, залишивши по собі лише тривогу.
Варгфрід почув власне серце — воно билося гучно, болісно. У пам’яті спалахнуло зображення: тіло графа Хальдена, залите кров’ю. Голова закрутилася, і світ навколо на мить похитнувся.

Лорд Ремград, який досі уважно спостерігав за словесною перепалкою, одразу помітив зміну в принцові, проте втручатися не став.
Канцлер, як і раніше, не підводив очей. Здавалося, він говорить не з принцом — а сам із собою.

Та за палацовим етикетом таке звертання вважалося образою. Розмовляти з принцом — як і з королем чи будь-ким із королівської родини — не дивлячись йому у вічі, було неприпустимо.
Одне — коли людина відводить погляд зі страху чи поваги. Але зовсім інше — коли вона свідомо відвертається.

— Через необачність ми втрачаємо те, що дорого нам коштує, — тихо мовив канцлер. — Але все це вже позаду, і повернути нічого неможливо.

Вальдемарт нарешті підвів голову й перевів погляд на принца.
— Та все ж, — додав він, — наслідки цієї необачності рано чи пізно нас настигнуть.
Він зробив паузу, і в голосі його бриніла не осудливість, а щось схоже на втомлену впевненість.
— Милість, бачити вас сьогодні за цим столом.

Принц сидів, підперши голову рукою. Він чув канцлера, але думки розсіювались, наче крізь туман. Коли в залі запала тиша, Варгфрід, пересилюючи себе, підняв очі.
Вальдемарт уже знову дивився у свою тарілку.

— Усе могло бути інакше, — нарешті сказав принц. — Якби ви підтримали мене. Якби були зі мною.

Він довго підбирав слова, намагаючись говорити так, як це заведено при дворі, — обережно, гарно, виважено. Але в нього виходило по-іншому.
Варгфрід розумів занепокоєння канцлера, відчував і власну розгубленість — та що з того?
Скарги на життя чи минуле не допоможуть. І, зрештою, винним він себе не вважав.

— Як ваш радник і канцлер короля, я завжди на вашому боці, — спокійно відповів Вальдемарт. — Але я не можу тримати ваші думки на прив’язі. Кожне рішення — лише ваше.

Ремград повільно обвів поглядом усіх за столом, і, не чекаючи, доки хтось порушить тишу, заговорив сам:
— Канцлере, ви так переймаєтеся станом принца? — запитав він із ледве помітною усмішкою. — Чи, може, є щось інше?

Вальдемарт глянув на нього, але промовчав.
Ремград лише злегка підняв брову й продовжив:
— Принц має рацію. Ви — його радник, союзник, довірена особа. Погоджуватися чи не погоджуватися з рішенням володаря — ваша справа. Але підтримувати його — ваш обов’язок.

Канцлер не відводив очей від лорда.
— Гарно сказано, — нарешті мовив він. — Тільки, здається, це справа не вашого розуму.

Ремград неквапно взяв келих і торкнувся його краю пальцем.
— Ви справді так думаєте? — тихо спитав він.

Принц перевів погляд на лорда — і помітив у його очах щось більше, ніж просто протистояння канцлеру.
Самовпевненість, ледь помітна насмішка, погляд, у якому ховалося знання…
Так не дивляться випадково.

— Не втручайтеся в те, що вас не стосується, — холодно мовив Вальдемарт.

Принц глянув на канцлера. Його фраза прозвучала надто відверто — навіть для Вальдемарта. У голосі вчувався виклик.
Провокація, подумав Варгфрід.

Лорд Ремград відвів погляд і відпустив келих, навіть не піднісши його до губ.
— Ви маєте рацію, графе, — спокійно промовив він.