Розділ 8 Під шепіт троянд

Затамувавши подих, принц притиснувся до холодної стіни, так міцно, ніби міг розчинитися в дереві.
Страх охопив усе його тіло. Він ніколи не боявся так, як тепер.
Можливо, це через удар по голові — кров ще пульсувала у скронях, гул стояв у вухах, але страх був занадто справжнім, щоб списати його лише на біль.

Багряний туман повалив у кімнату новою хвилею, густою, наче кров, і занурив усе в глибоке червоне озеро. Разом із ним увірвався запах — червоні троянди, обпалені димом ладану.
Гіркувата солодкість торкнулася губ, лишивши терпкий присмак, що раптом нагадав йому той день… Той храм…
Де він власноруч спалив короля Силтечевського королівства разом із його святинею.

Тоді повітря теж пахло трояндами. І горіло.

— Це… кара? — прошепотів він, не впізнаючи власного голосу.

Принц опустив погляд. Туману вже було стільки, що він не бачив ніг. Вони ніби зникли.
Він не відчував ваги тіла — лише холод, що повз угору, до грудей.

Підлога ледве скрипнула — один крок.
Принц підвів очі. Серце гупало, наче ось-ось вискочить із грудей.

За червоною пеленою туману блиснув золотий погляд.
Фігура — струнка, гнучка, напружена, мов тятива.
У руках — тонкий меч, що палахкотів блакитним полум’ям. Клинок був такий довгий, що торкався підлоги, і в його світлі туман навколо здавався живим.

Кинутися вперед і спробувати відібрати зброю? — майнула думка.
Ні. Вб’є.

Голова паморочилася. Кожен подих різав горло. Якщо відійти від стіни — він просто впаде.
Але стояти й чекати смерті теж не міг.
Людина? Янгол? Демон? — він не знав. Та як тільки з’явиться шанс — спробує або втекти, або померти в битві.

Незнайомець рушив уперед.
Кроки — рівні, беззвучні, як удари маятника.
Хода пружна, стримана — танець хижого птаха перед кидком.

Зупинившись за кілька кроків, він підняв меч і виставив клинок перед своїм обличчям.
Світло полум’я ковзнуло по його обрисах, але навіть тепер, серед сяйва блакитного вогню й золотих очей, принц не міг розгледіти обличчя.

Лише чуже, спокійне дихання було поруч.

Принц приготувався діяти, але ноги не слухалися. Серце різко зжалося — і зупинилося на мить.
Дихання урвалося.

Варгфрід упав. Руки торкнулися підлоги — лід, який обпік шкіру, наче окріп. Біль прорізав до кісток. Але крик не вирвався — горло скувала невидима змія, стискаючи все дужче.

Пальці дерев’яніли. Він спробував стиснути кулак — марно.
На очах виступили сльози. Від холоду? Чи від безнадії? Уже не зрозуміти.

Серце забилося швидше.
Тіло — чуже, непідконтрольне.
Кожен подих ставав клубком пари, що зникає у багряному мороці.

Думки сповільнилися. Принц відчув, як свідомість відходить кудись убік — далі й далі, ніби хтось відсував її у глибину.
Невже смерть так близько, що ворогові навіть не доведеться здіймати меч? — майнула думка у Варгфріда.

І раптом, мов грім серед ясного неба, просто перед його обличчям у підлогу врізалося гостре лезо. Блакитне сяйво вдарило в очі, і принц ледь устиг заплющитись від несподіванки.
Він відчув тепло на щоці — і розплющив очі.
Туман перед ним розступився, відкриваючи бліду, майже попелясто-сіру руку з довгими, загостреними кігтями, що ніби запрошувала його. Принц не наважився підвести погляд і не поспішав торкатися цієї руки.

Його власні долоні ще кололися від холоду, а кров у жилах здавалась такою застиглою, що він навряд чи зміг би підвестися. Хоча, правду кажучи, він і не хотів цього робити.
У вирішальну мить страх поступився гордості.

— Він знесилив мене, змусив упасти, а тепер простягає руку? — прошепотів принц так тихо, що слова прозвучали радше в думках, ніж уголос. — У такі миті я рубав голови!

Він зібрав рештки сил, стискаючи пальці в кулаки, але голос зник.
Сльози на очах застигли, перетворившись на крижані краплі.

Раптом істота різко схопила принца за руку й підняла так високо, що вітер завив у вухах. Її дотик був не менш крижаний, ніж підлога, але дивним чином — ніжний, майже м’який.

Погляд Варгфріда зустрівся з очима істоти — вони сяяли золотом, глибоким і живим. Обличчя ж ховалося за срібною маскою з гострими, видовженими контурами, на лобі якої сяяв перевернутий місяць.
Верхню частину маски прикрашали тонкі вигравірувані лінії, схожі на давні руни, а нижня — видовжувалася донизу, нагадуючи загострені ікла.

Опинившись так близько до незнайомця й вирвавшись із холодної пастки туману, що тепер вився позаду, немов слухняна хвиля крові й тіні, принц відчув, як тіло знову слухається, а сили повертаються.

Рефлекторно він ударив істоту в груди й спробував вирватися, користуючись тим, що її рука тримала його лише одним хватом. Та істота зреагувала швидше: щойно кулак принца торкнувся її грудей, меч глухо впав на підлогу, а сам Варгфрід опинився в міцних обіймах — ніби в самих руках смерті. Тіло повисло безсило, наче лялька, а золотаві очі істоти наблизилися надто близько.

Він бачив, як у них переливається світло — мов розплавлене золото, що кружляє довкола безодньої зіниці, манячи й водночас лякаючи. Погляд істоти не був безпечним: він пронизував до кісток, змушуючи тіло вкриватися холодними мурашками. І лише тоді, коли вона нарешті відпустила його, принц відчув тверду підлогу під ногами.

Та, як і раніше, він залишався безсилим — не міг ні поворухнутися, ні вимовити бодай слова.

Нахлинув неймовірний страх — і водночас дивне відчуття знайомості.
Наче він уже колись був у цих обіймах.

Принц згадав свій сон, у якому нападник схопив його ззаду, притис до себе й торкнувся живота лезом кинджала. Тоді не було так страшно — усе здавалося лише сном.
А те, що коїться тепер, надто реальне… хоча й нагадує найжахливіший із нічних кошмарів.

Дивлячись на істоту перед собою, Варгфрід уже не мав сумнівів: перед ним не людина. І не янгол.
Це — демон.