Розділ 7 Під крилами бурі

Принц Варгфрід розплющив очі — і його вразив світловий удар свічок. Полум’я, що горіло в залізних канделябрах на стінах, здавалось надто яскравим. Світло різало очі, змушуючи їх знову заплющитись.
У роті стояв гіркий присмак заліза. Десь за вузьким вікном глухо шуміло море, чулося гупання хвиль і далекий поклик вітру, що нагадував гул у порожній мушлі. Поміж тим — приглушені чоловічі голоси, здавалось, за дверима.

Звуки то наближалися, то тікали вдалечінь.
Принц спробував підвестися — і відразу впав. Сили зрадили. Меблів не було, навіть за що вчепитися. Він залишився лежати на холодній дерев’яній підлозі, відчуваючи, як корабель гойдається разом із ним. Пам’ять розсипалася туманом — уривки облич, обірвані фрази, чужі крики, що не складалися в сенс.

Скрипнули завіси, і двері повільно розчинилися. Варгфрід із зусиллям підняв голову. У проході стояла тінь — розпливчаста, наче примара.

— Не вмер, — пролунало коротко.

Він знову спробував піднятися, але впав лицем до підлоги. Втома, мов важкий саван, накрила тіло. Свідомість хитнулася, як корабель на хвилі. Він чув, як двері тихо зачинилися. Головний біль гатив у скроні, світ хилитався і ставав крихким — немов от-от трісне й провалиться під ним.

***

Капітан сидів у своїй кімнаті й вечеряв.
На столі, поруч із ним, сірий пухнастий кіт неквапно ласував шматочком риби, наче теж мав право на вечерю.

— Отже, приходить до тями, — промовив капітан, відкусивши соковитий шмат і запиваючи його вином. — Швидко. Значить, не дуже сильно вдарив.

Сутулий чоловік із довгими, тонкими пальцями, що постійно ворушилися, немов він грав на невидимих клавішах, широко всміхнувся.
— Вдарив би сильніше — не прокинувся б, — прохрипів він, спотикаючись на словах. — А може, й не треба було б тоді мороки.

Капітан коротко хмикнув. Його очі ковзнули до вікна — темрява, місячне світло, що лилося на хвилі, і легке погойдування судна. За мить він знову повернувся до вечері.

— Іди, — кинув він через плече. — Скажи Драйву й Торвану, що за малого відповідають головою. До світанку. Потім їх змінять Риван і Сваргіл.

Сутулий уже зробив крок до дверей, але спинився.
— Валдрік... хвилюється, — сказав він нерішуче. — Каже, шторм буде сильний.

Капітан підвів на нього очі — повільно, з усмішкою, у якій не було нічого доброго.
— І що він пропонує?

Чоловік нічого не відповів, лише опустив погляд, нервово ворухнувши пальцями.

— Хай своє хвилювання засуне собі куди глибше, — гаркнув капітан, відкинувшись на спинку стільця. — Кривавий Місячний Янгол нас захистить.

Кіт підняв голову, наче відчувши напруження, й повільно злизав із лапки краплю риб’ячого жиру. Капітан усміхнувся й знову взявся до вечері, ніби нічого й не сталося.

***

Небо затягло темними хмарами. Місяць, що ще мить тому сяяв серед зірок, зник за густим покривалом — наче його ніколи й не було. У повітрі згущувався запах дощу, вітер дужчав, надуваючи вітрила й пришвидшуючи хід корабля.

Прапори, мов збожеволілі, рвалися на шмаття, в’ючись у скаженому танці. Берег, що віддалявся, танув у імлі. Крізь неї ледве пробивалися слабкі вогні смолоскипів — мов земні зірки, що гаснуть одна за одною. Здавалося, останнє світло світу тоне в темряві, а перед кораблем простягається лише шлях у безодню.

На краю палуби, спершись на перила, стояв чоловік. Він дивився, як за обрієм розчиняється земля. Хвилі з кожним ударом билися об борт дедалі дужче — ніби саме море набирало люті.

— Не здивований побачити тебе тут, — пролунав голос позаду. — Нам треба йти, Мирвальде.

Мирвальд повільно обернувся. Перед ним стояв сутулий чоловік із тінню усмішки на обличчі.

— Арглейн? — спитав він.

— Ні, — відповів той, підходячи ближче. — Німфа з казок.

Мирвальд хмикнув і перевів погляд назад у темряву.
— Треба опустити вітрила.

— Сердгар цим займеться, — мовив Арглейн, поклавши руки на перила поруч. Вітер сіпав його каптур, а голос зривався, губився в шумі моря. — Не знайшов її?

— Ні. Ніхто про неї не чув. Напевно, не в цьому місті... — відповів Мирвальд, але не договорив і опустив очі.

— Можливо. Значить, пощастить іншим разом, — сказав Арглейн і глянув на нього. — Капітан не віддав наказу відступити, отже бурю зустрінемо в морі.

Карі очі Арглейна вловили короткий, невпевнений погляд Мирвальда.
— Нам треба йти, — твердо додав він, відпускаючи перила.

Між хмарами спалахнула блискавка, і невдовзі прокотився грім. Мирвальд почухав скроню, зробив глибокий вдих і, усміхнувшись, розвернувся.
— Не буде нам тихої ночі, так? — спитав він.

— Не пригадую таких узагалі, — відповів Арглейн і закашлявся.

Мирвальд розсміявся:
— Гаразд, я йду! — підняв руки вгору, ніби здаючись.

— Ні, — відкашлявшись, буркнув Арглейн. — Я поперхнувся. Здається, комаха в рот залетіла.

Мирвальд хлопнув його по спині й рушив уперед:
— Йдемо. Я наллю тобі кухоль вина — з медом і полином.

Арглейн без усмішки глянув йому вслід. В його погляді промайнуло щось давнє — спогад чи думка, що ненадовго затьмарила обличчя.

Мирвальд помітив, що Арглейн не йде за ним, і зупинився.
— Ти вирішив остаточно захворіти? — кинув він через плече.

Арглейн хитнув головою й рушив уперед.
— Не видно Сердгара, а вітер усе дужчає. Якщо не поквапимось — буде запізно, — сказав він, ховаючи обличчя від перших крапель дощу.

Десь у небі блиснула блискавка, за мить грім розітнув повітря.
— Значить, доведеться нам це зробити, — відповів Мирвальд і кинув погляд на вітрила.

Та в ту ж мить палубою прокотилися гучні кроки й різкі команди. Сердгар і ще семеро розбійників уже вибігли нагору. Помічник капітана, як і личить, горланив накази на все горло, гримав і лаяв команду за безлад і повільність.

— Хочете піти на дно з кораблем? — ревів він, чухаючи темно-каштанову бороду. — Капітан судно не кине, але й вас не відпустить!