Розділ 5 Тиша перед полум'ям

Кімната була наповнена запахом старого дерева. Високі арки, зведені ще за часів перших графів, здіймалися під стелю, а на кам’яних стінах висіли щити з потемнілими гербами північних родів.
За масивним столом, на поверхні якого вікові тріщини ледь помітно перетинали старе дерево, під королівським штандартом сидів принц Варгфрід. Усі графи провінції зібралися тут на воєнну раду, яку очолював він сам.

— Вони відкладають свій наступ, якщо взагалі мали намір його почати, — промовив принц, поклавши долоню на край столу.

Шестеро графів — похмурі, різного віку, кожен у власному плащі — обмінялися короткими поглядами. Відблиски смолоскипів грали на їхніх обличчях, підкреслюючи стриману напругу в кожному русі.

— Це чудова нагода, — продовжив Варгфрід, відкинувшись на спинку стільця. — Ми можемо розпочати власний наступ. Взяти місто з корінням, перш ніж імперці оговтаються.

— Мій принце, — заговорив граф Стейнґард Фростгельм. Його темне, довге, заплетене волосся м’яко спадало на плечі, а холодні сірі очі вдивлялися в обличчя Варгфріда. — Те, що ви сказали, справді звучить як добра новина. Але щодо вашого задуму… хіба це не суперечить волі короля? До того ж, якщо придивитися до того, що відбувається, можна помітити й інший бік ситуації.

Очі принца спалахнули цікавістю, на вустах з’явилася ледь помітна усмішка.
— Інший бік? — перепитав він.

— Можливо, імперія й справді відклала наступ, — продовжив граф, — але ніхто не може гарантувати, що зараз вона не готує військо. Цілком можливо, вони тренують армію та готують для нас пастку. Про таке вголос не говорять — і вже точно не ворогам. Тож не виключено, що саме на наш поспіх і самовпевненість розраховує імперія, коли вустами князя Ліонеля повідомляє, що вона нібито робить, а що ні.
До того ж ми не можемо залишити місто без охорони. Хто стоятиме за його стінами, якщо імперія вирішить завдати удару саме в ту мить, коли наші війська будуть далеко за морем?

— Ви пропонуєте нам чекати, графе, поки імперія не зрадить мирну угоду? — спитав принц.

— Я хочу лише сказати одне: є наказ короля — підтримувати мир. Якщо ми вчинимо першими, чи зможемо потім твердо стверджувати, що не порушили присяги, а діяли з міркувань захисту народу? — відповів Стейнґард. Він сам же й перервав свою думку: — Ні. Ми станемо тими, хто зрадить присягу. Заради чого? Заради амбіцій. І ще — хто опиниться в гіршому становищі, якщо одночасно ми атакуємо їхні землі, а імперія — наші?

— Граф Стейнґард каже слушно, — втрутився інший голос. — Нам не потрібно починати війну, якщо її можна уникнути. Ви добре впоралися, мій принце, за що я й усі присутні безмежно вам вдячні. Тепер час зосередитися на укріпленні наших земель і на підтримці цього хиткого миру. Король наказав уникати війни, й ви зобов’язані виконати цей наказ. Я вірю, що так і буде. Як завжди — бездоганно.

За словами промовця в залі повисла мить тиші: статний, широкоплечий граф Драґслав Варнвольд мовчки спостерігав за реакцією принца, холодні очі не видавали ні схвалення, ні осуду.

Принц уважно вислухав обох графів, а тоді раптом посміхнувся — чим викликав здивовані погляди всіх присутніх. Усі, крім канцлера, здавалися розгубленими: той, сидячи поруч із принцом, лише краєм ока зиркнув на нього, ніби саме цього й очікував.

— Панове, — почав Варгфрід спокійно, але з ледь відчутною іронією, — ви говорите так, наче на словах імперців можна будувати майбутнє. Їхні обіцянки не варті нічого. Ні слова князя, ні слова імператора.

Він підвівся, спершись долонею на край столу.

— Станвеї взяли під контроль увесь континент — і тепер можуть по праву називати його своїм. Усього за триста років. Здається, багато? Але ні — лише десять поколінь. — Принц зробив крок уперед, його голос став твердішим. — Десять. Уже не так багато, правда? Цілком земна цифра. Усього десять поколінь — і перед Станвеями впав цілий континент.

Він обвів присутніх поглядом.

— Скільки поколінь знадобиться їм, аби підкорити другий? Я певен, своїм колишнім сусідам вони казали те саме — на Далемирському континенті, який тепер воліють називати як? Центральна земля! — у голосі принца з’явилася насмішка. — Вони вважають себе центром світу, а нас — лише його західною околицею. Але чи це справді так?

Графи лише відводили погляди й опускали очі.

— Якщо ми зараз повіримо імперії й зупинимося, замість того щоб самим перейти в наступ, — ми неминуче побачимо військові кораблі з сонцем і зірками на прапорах біля наших берегів. Питання лише в тому, коли це станеться. Тож питання просте: або ми почнемо діяти й оберемо світле майбутнє, або за нас це зроблять імперці, — сказав принц і вдарив долонею по столу.

— Слова принца звучать голосно й твердо, — промовив граф Хальден Тірссон. Його русяве волосся й коротка борода підкреслювали вольовий профіль, блакитні очі дивилися впевнено; високий, статний чоловік. — І — правдиво. Ми маємо діяти першими. Принц провів велику роботу і відтягнув ту війну, про яку імперія говорить відкрито. Пастка це чи ні — діяти треба першими.

Він обернувся до Варгфріда, а потім обвів поглядом решту радників. Голос Хальдена на мить понизився: — Можливо, не відкрито. — Але знову став твердим: — Діяти. Потрібно спровокувати імперію на агресивний крок. Не повномасштабну війну й тим паче не вторгнення — йдеться про ті кроки, що в мирний час могли б пройти непоміченими або вирішитися на місцевому рівні. Нехай імперці стануть тими, хто порушив мир.

— Це божевілля. Спровокувати імперців? — вибухнув граф Стейнґард. — Краще втримати місто, ніж підпалювати його лише тому, що хтось втомився чекати. Якщо почнеться війна, вона не скінчиться швидко! А провокація саме те й призведе — до війни, — вигукнув він, ледь не кричачи.

— А які витрати це за собою потягне? — спитав граф Драґслав. — Чи готові ми за неї платити? А простий люд? Нас із імперією розділяє море. Якщо укріпити береги й забезпечити острівні графства всім необхідним для оборони, імперці не зможуть навіть ступити на наші землі. Але хто знає, куди вони справді націляться? Можливо, ми гадаємо, що їхній удар прийде з півночі, а натомість вони вдарять по Узбережжю й одразу рушать на столицю. — Граф на мить замовк, замислено погладжуючи бороду. — Вгадати практично неможливо, — додав тихіше.