Розділ 4 Лорд без імені

У супроводі лицарів своєї гвардії, убраних у білі лискучі обладунки, принц ступав твердо й упевнено. Його камзол — приталений, із довгими рукавами, оздобленими срібними візерунками — надавав усьому вигляду урочистості й стриманої величі. Військово-шляхетний костюм підкреслював поставу людини, що звикла наказувати. Здавалося, не лише вітер, а й сам палац — стіни, підлога, стеля — відлунюють його кроки.

Біля входу стояв канцлер Вальдемарт. Побачивши принца, він урочисто вклонився.
— Доброго ранку, ваша високосте!

Принц відповів коротким кивком.
— Графе-канцлер.

Двері до головної зали повільно розчинилися, і під урочистий вигук лицаря Варгфрід увійшов усередину. Канцлер крокував поруч, тримаючи звичний спокійний вираз обличчя.

— Його високість, граф Мрійзару, високоповажний, вельможний і преславний принц Земель Вітрів — Варгфрід Камбург!

Князь і його радник стояли біля трону. Почувши оголошення, князь обернувся до принца з привітною усмішкою, відповівши легким поклоном голови. Його радник, навпаки, схилився глибше, як личить тому, хто добре знає вагу придворних ритуалів.

Князь був одягнений у жовтий плащ, обрамлений білими перлинами й червоними візерунками. Його одяг сяяв, наче витканий із самого золота — занадто пишний, обтяжений коштовними деталями та візерунками, що змагалися між собою за увагу. Кожен ґудзик, кожен шов ніби кричав про багатство й владу. Та цього разу принц навіть не затримав на тому погляду.
Його увагу, радше, привернув радник князя — у темно-зеленому камзолі з золотим орнаментом уздовж країв і манжетів. Під ним виднілася біла сорочка з високим коміром, злегка розстібнута зверху — деталь, що надавала образу розкутості та впевненої постави. На поясі — широкий коричневий ремінь із масивною пряжкою та підвішеними ланцюжками й аксесуарами, які натякали на військову практичність. Увесь його вигляд поєднував шляхетність і бойову готовність, створюючи враження людини, звиклої наказувати, але не боязкої взяти меч до рук.
А чи справді це так? Хто знає.

— Ваше високосте! — привітався князь, повільно вимовляючи кожне слово, наче смакуючи їх. — Я радий бачити вас цього ранку, — додав він, злегка піднявши голову.

— Княже, — привітався принц рівним, твердим голосом, зберігаючи холодність і відстороненість. — Доброго ранку.

Князь широко всміхнувся, пронизуючи принца поглядом, тоді як той вдивлявся кудись убік трону, не глянувши навіть краєм ока.

— Доброго ранку, ваша світлосте! — привітався канцлер Вальдемарт, схиливши голову у легкому поклоні.

— І вам, канцлере, — відповів князь.
— Доброго ранку, пане... — звернувся канцлер до радника Ліонеля, але не закінчив, бо не знав, як саме його назвати. Той так і не представився — навіть тоді, коли його про це прямо питали. І світа, що прибула з князем, також не називала імені радника.

— Доброго ранку, — коротко відповів радник, навіть не підвівши очей.

Варгфрід ледь помітно здригнувся. Голос... щось у ньому було. Наче відгомін нічного шепоту, який досі не вивітрився з пам’яті. Одне коротке слово — а всередині все стиснулося, мов від холодного подиху вітру. Він озирнувся, намагаючись приховати реакцію, але відчуття не зникло.

Вальдемарт зрозумів ще вчора, що гість не бажає називати свого імені. Але щоби так — відмовитись навіть тоді, коли про це запитала людина рівна за статусом, а то й вища... Це змусило канцлера ледь усміхнутися.

Князь теж не втрачав усмішки. Його погляд ковзнув по принцу — холодний, оцінюючий, — і повернувся до трону.

— Я обміркував вашу пропозицію, — мовив він спокійно, без жодної тіні награності чи жалю. — І, як казав учора, не маю права укладати іншу угоду, окрім тієї, що вже запропонував.
Він зробив коротку паузу й хитро зиркнув на принца.
— А ви? Чи обдумали пропозицію імператора?

Погляд принца ковзнув по ньому холодно, наче по жалюгідній комахі, не варті й секунди уваги.
— Відмова, — відповів він рівно. — Дуже шкода.

Князь повільно посміхнувся, і ця посмішка вже мала у собі тінь звіра.
— Можливо, й справді шкода, — прошепотів він, показавши зуби. — Адже тоді імперія просто візьме ці землі.

Принц ледь усміхнувся. Йому хотілося одразу поставити крапку в цій розмові, прогнати князя геть — бо те, що той сказав, не можна було тлумачити інакше, ніж як оголошення війни. Але князь, наче передбачаючи цей рух, швидко перехопив ініціативу.

— Та мушу зізнатися, — мовив він з легкою усмішкою, що ковзнула по його губах, мов тінь, — мені так сподобався вчорашній вечір, що я не можу дозволити розгорнутися такій кривавій події. Адже це змусить страждати людей… і вас, ваша високосте, також.
Князь зробив коротку паузу, наче оцінював ефект від своїх слів.
— Я поговорю з імператором. Можливо, він перегляне свою позицію. Або ж змінить умови, щоб задовольнити вас.

Його голос звучав легко, навіть грайливо, але в цій легкості відчувалася подвійність — ніби кожне слово могло бути і правдою, і отрутою водночас.

Канцлер Вальдемарт усміхнувся, полегшено вдихнувши:
— Княже, це гарні новини. Ми раді, що вам сподобався наш прийом і що можемо розраховувати на співпрацю.

Принц ошелешено глянув на канцлера, а потім — на князя. На мить у його очах промайнула розгубленість, але він швидко зібрався. Мовчати не можна.
— Ваша світлосте… — промовив він, обережно підбираючи тон, — це справді, як сказав граф Вальдемарт, гарні новини. Ми будемо раді співпрацювати.

Його голос, спершу невпевнений, до кінця фрази став рівним і твердим.

Князь склав долоні на грудях, мов у молитві.
— А також, — промовив він із тією ж усмішкою, що межувала між щирістю й лукавством, — у знак моєї щирої прихильності до вас і бажання допомогти нашим країнам уникнути війни, я хочу залишити свого радника… вам на служіння.

Він зробив коротку паузу, аби слова осіли в повітрі, як тінь над столом переговорів.
— Він допоможе підтримувати зв’язок зі мною, а відтак — і з імперією. Вважайте його представником імператора… бо невдовзі так воно й буде.