Розділ 3 Дотик смерті

Принц спіткнувся й ледве не впав, але канцлер вчасно підхопив його.
— Мій принце, чи не бажаєте, щоб я допоміг? — спокійно спитав Вальдемарт.

Принц відштовхнув його руку.
— Ні. Я сам.

Князь з усмішкою нахилив голову набік.
— Якщо бажаєте, принце, я можу скласти вам компанію. Продовжимо розмову у ваших покоях. — у голосі звучала грайлива двозначність.

Принц здригнувся, наче від холодного дотику, і миттєво протверезів.
— Ні, не треба, — різко відрубав він. — Якщо хочете, залишайтеся тут. На добраніч. — і рушив геть.

— Ваша світлість, — звернувся канцлер до князя Ліонеля, трохи нахиливши голову. Він теж збирався йти слідом.

Князь скривив губи у вдаваному засмученні.
— І ви також, канцлере? Можливо, я складу компанію вже вам? Не доведеться нікуди йти, — його голос бринів натяком, що неможливо було не почути.

Вальдемарт зустрів його погляд холодним спокоєм.
— Не треба. Доброї ночі. — коротко відповів він і попрямував слідом за принцем.

— А я все одно чекатиму, — кинув услід князь. Його слова прозвучали майже пошепки, та достатньо голосно, щоб канцлер почув.

***

— За будь-яких обставин він має завтра поїхати. Більше я не потерплю такої зневаги! — різко кинув принц. — Я не відчував себе настільки приниженим навіть тоді, коли мені надіслали тухлу рибу у відповідь на заклик здатися мирно.

Канцлер Вальдемарт ледь помітно всміхнувся.
— Дипломатія завжди складніша за війну, мій принце. І саме тому вам варто опанувати її якнайшвидше.

— Меч говорить ясніше за будь-які слова, — відрізав принц і кинув на канцлера важкий погляд.

— Ви маєте рацію, ваша високосте, — спокійно відповів Вальдемарт. — Та найкраща війна — та, якої вдалося уникнути. У моїх краях кажуть: сила — останній довід дурня.

Він говорив м’яко, не переходячи межі, але кожне слово мало вагу. Для прямолінійного принца політичні тонкощі звучали чужо й навіть дратівливо, тоді як для канцлера очевидно було: кидатися у бій усе життя — це шлях у безодню. «Сьогодні ти переміг — завтра тебе самого переможуть», — не раз повторював король Варгфріду. Але гаряча кров у жилах принца навряд чи дозволяла йому вслухатися в цю мудрість.

Почувши слова канцлера, принц криво посміхнувся.
— То я такий же дурень, як і князь? — запитав він, придивляючись до Вальдемарта.

— Ні, ваша високосте, — спокійно відповів канцлер. — Ви не наказали його вбити й не втягнули королівство у війну. Ви витримали, як личить спадкоємцеві престолу. Справжньому принцу, майбутньому королю. Повірте, будь-хто інший на вашому місці вже сьогодні вранці залишив би матерів без синів, а жінок без чоловіків.

Принц задумливо відвів погляд.
— Можливо, це було б правильніше… — тихо мовив він. — Так чи інакше, рано чи пізно до цього все одно дійде.

Канцлер лише мовчки знизав плечима.

Варгфрід різко зупинився, глянув на Вальдемарта й тихо промовив:
— Графе…

Той уважно підняв на нього погляд.
— Так, ваша високосте?

— На добраніч.

— На добраніч, — відповів канцлер, схиливши голову.

***

Принц крокував коридором до своїх покоїв. За ним ішли двоє стражників. Один тримався трохи ближче, ніж заведено, пильно стежачи, чи не похитнеться принц знову. Та що далі він віддалявся від зали, де лишився князь, то легше ставало на серці й у голові.

— Сидяча головний біль, — тихо пробурмотів принц.

Стражники переглянулися, проте мовчали.

До покоїв було вже недалеко. З усіх можливих кімнат принц цього разу вибрав найближчу до тронної зали — хоча різниця у відстані між ними й була незначною.

Слова канцлера вперто не покидали думок принца. Вони жодним чином не узгоджувалися з його власними намірами: розширити королівство, зламати імперію, підкорити нові землі. Чи справді Вальдемарт на його боці?

Принц не був певен. Він знав одне: на війні сумнівам місця немає. Є лише впертість, залізна рішучість і жага йти вперед, не озираючись. Інакше — краще навіть не починати.

Канцлер Вальдемарт не раз доводив, що є одним із найкращих полководців. На його рахунку перемог було вдесятеро більше, ніж поразок, та й ті поразки здебільшого виявлялися навмисними. Він ніколи не боявся відступати чи навіть поступатися противникові, якщо це відкривало шлях до більшої й остаточної перемоги.

Так було й у його останній битві за Крайову Січ. Справи Вальдемарта тоді справді були кепські: він мусив програти, і його метою стало не здобути перемогу, а врятувати якомога більше життів своїх воїнів. Та слава канцлера була такою, що ворогові важко було повірити у його поразку. Коли війська Вальдемарта відступили, командир супротивників, барон Ореліано Гарденеллі, наказав своїм людям теж відходити. Він був надто гордий, щоб грати за чужими правилами, а минулі битви вчили його: довіряти маневрам Вальдемарта — значить ризикувати потрапити у пастку.

Це й стало вирішальним. Завдяки недовірі Ореліано, Вальдемарт без перешкод відступив, перегрупував сили, дочекався армії принца — і вже тоді, з подвоєною потугою, обрушився на ворога.

Гострий розум і непередбачуваність канцлера були саме тими інструментами, яких потребувала війна з імперією. Це принц усвідомлював. А тому відігнав рештки сумнівів щодо Вальдемарта.

«Якщо війни не уникнути, він стане саме тим, ким потрібно — тим, хто йтиме лише вперед, до перемоги», — промовив принц подумки.

Зупинившись біля вікна, він на мить втупився у нічне небо. Постояв так, занурений у думки, але неочікуваний рух унизу привернув його увагу. В саду, біля фонтану, щось промайнуло. Принц приглянувся й побачив, як з-за кущів виходить якийсь чоловік. Той нахилився, ніби збирав квіти. Що він там робить? Це точно не вартовий.

— Хто це? — порушив тишу принц. — Невже садівники можуть так пізно працювати?

Його погляд звернувся до стражників позаду. Один із них, що стояв ближче до вікна, нахилився й кинув оком у темряву. Але нікого не помітив.