Розділ 2 Вино і сталь

Вечір спускався на княжий двір неквапно, наче сам час вирішив розтягнути урочистість. У високих глиняних чашах горіли смоляні смолоскипи, кидаючи червонувате сяйво на дерев’яні стіни та стріхи. Повітря було напоєне запахом печеного м’яса й пряного вина.

У просторій світлиці панував гомін: сміх дружинників, дзвін келихів, гучні розповіді старих воїнів про далекі походи. Молодші витанцьовували, вдаряючи ногами в долівку й підхоплюючи спів, жінки в барвистих уборах змагалися у дотепності. Часом сурмач награвав уривок мелодії, і тоді пісня підхоплювала залу, здіймаючись під закопчені крокви.

Принц Варгфрід сидів на високому сидінні, уважно спостерігаючи за бенкетом. Його радники то радилися між собою, то жартували з дружинниками, наче бажали приховати напруження, що витало в повітрі. Бо всі знали — це не простий бенкет. Це було чекання. Гість із-за моря мав з’явитися будь-якої миті.

Келихи спорожнювалися швидше, ніж вино і мед встигали підливати, але за розмовами й піснями відчувалася прихована тривога. Наче кожен намагався розважитися наперед, перш ніж у двері увійде той, кого чекали.

Гомін стих. Різьблені двері розчинилися, і в залу увійшов князь — посол імператора. Його кроки лунали рівно й владно, ніби він ступав не у чужу, а у власну світлицю. Погляд суворий, але на вустах — ледь відчутна усмішка: насмішка чи чемність? Вона тримала всіх у напрузі.

На плечах — плащ із темного сукна, застібнутий срібною фібулою; волосся стягнуте тонкою золотою шпилькою, знаком честі з двору імператора. Вогні факелів, відбиваючись у металі, кидали на нього іскристі відблиски, роблячи князя схожим радше на месника, ніж на посла.

Декотрі старійшини непомітно зиркнули один на одного, воїни замовкли, жінки перестали сміятися — наче разом із ним до зали увійшла тінь імператора.

— Ваша світлість, — промовив принц Варгфрід. Його голос лунав рівно, але в ньому вчувалася напружена гостинність, за якою крилося роздратування.

Князь урочисто склонився й взмахнув рукою.
— Ваша високосте, — привітався він. — Пане графе-канцлере. — Привітання було рівним, наче викресане по команді.

— Ваша світлосте, — відповів канцлер Вальдемарт.

Князь підняв руку, і хор бандурників на підвищенні заграв протяжну мелодію. Жінки в вишитих шатах піднесли йому келих меду — він скуштував першим, і лише тоді залунали вигуки:
— Слава гостеві від імператора!

Дружинники грюкнули келихами об столи, мед розбризкався на руки й дошки, але ніхто не звертав на це уваги. У повітрі згущувалася радість із нетерпінням — всі чекали, яку звістку привіз посол із далекої столиці. Він здійнявся над натовпом, немов постать вищого порядку, і заговорив рівним, твердим голосом:
— Імператор шле вам свою милість. Землі ваші й мужність ваша відомі далеко, — він замовк, оглянувши залу, де кожен затамував подих. — Нехай цей вечір буде свідченням миру між нами.

Ріг вдарив у тон, пролунала пісня, і танцівниці з довгими стрічками вийшли в коло, кружляючи під такт. Здавалося, навіть дим від смолоскипів рухався у ритмі мелодії, а погляди гостей ловили кожне слово посла, немов би то був сам імператор.

Принц Варгфрід сидів непорушно, обличчя його залишалося спокійним, але в зіницях спалахнув холодний вогник. Він повільно повернув голову до канцлера й, не змінюючи виразу, тихо кинув, ледве чутно:
— Йолуп.

Князь тим часом підійшов ближче й зайняв місце поряд із принцом.
— Ваша високосте, ви виглядаєте надто напруженим. Невже щось сталося? Чи, може, мене не надто раді бачити? — він примружився, іронічно всміхнувшись. — Та ви не хвилюйтеся. Не завжди доводиться проводити час із тими, хто нам до вподоби. У цьому ми з вами схожі… навіть сьогодні.

Принц широко усміхнувся.
— Для мене честь приймати вас, княже, — промовив він крізь зуби й, піднявши келих, зробив ковток вина.

Князь здивовано нахилив голову.
— Ваша високосте…

— Що? — насупився принц.

— Ви… п’єте? — у голосі князя з’явився відтінок удаваного подиву.

— А що такого? — різко відказав принц.

— Мені здалося, ви ще надто юні для цього, — відповів князь, не втрачаючи ані грайливості, ані усмішки. — В Імперії принци не зловживають алкоголем, допоки їм не виповниться дев’ятнадцять. Та й навіть тоді — на подібних урочистостях це вважається недоречним. Алкоголь затьмарює розум, змушує говорити більше, ніж треба… і головне — не те, що треба.

— Здається, ви вже випили, — кинув принц із насмішкою й демонстративно зробив ще ковток. — Традиції Імперії — це традиції Імперії. А в моєму королівстві принци не мають подібних обмежень. Крім того, мені немає чого від вас приховувати.

Князь посміхнувся, тон його голосу був м’яким, але слова — гострими, мов лезо.
— Як недалекоглядно. Я, на вашому місці, приховував би все, що тільки можливо.

Канцлер Вальдемарт, аби змінити тему, спокійно взяв свій келих і зробив ковток.
— Ваша світлосте, чи мали ви нагоду обміркувати нашу пропозицію? — запитав він.

Князь хмикнув і відставив свій келих.
— А ви мою? — відповів він у тон.

Принц глибоко вдихнув, стримуючи роздратування.
— Треба почекати. Я не певен, що можу приймати подібні рішення без узгодження з королем.

Канцлер різко зиркнув на принца: той явно сказав більше, ніж слід. У тронній залі вони ж озвучували зовсім інше.

Князь відвів погляд і криво всміхнувся.
— Я так і думав.

Канцлер миттєво втрутився, його голос був рівний і м’який, мов шовк, яким прикривають гостру голку:
— Принц мав на увазі, що ваша пропозиція була для нас несподіваною. Але ми щиро сподіваємося, що ви уважно розглянете нашу. Адже питання територіальних поступок надто делікатне. І, крім того, — він зробив паузу, уважно вдивляючись у князя, — сума, гадаю, ще остаточно не узгоджена. Скільки саме Його Імператорська Величність готовий запропонувати?

Князь повільно звів очі на канцлера й, ніби між іншим, промовив:
— Мільйон золотих. Цього має вистачити.