На континенті Велика Земля, у королівстві, знаному як Землі Вітрів, жив принц, уславлений хоробрістю, доброчесністю й вродою — улюблений син короля, принц Варгфрід.
У дванадцять років він уже керував власною провінцією, а в п’ятнадцять отримав під командування власне військо. Його перемоги швидко стали легендарними, та найбільша серед них — завоювання Силтечевського королівства, яким принц протягом цілого року правив від імені свого батька.
У народі його величали непереможним і неперевершеним спадкоємцем престолу, майбутнім наймогутнішим королем.
— Популярність принца небезпечна, — шепотівся при дворі один з аерісів. — Занадто яскрава постать.
— Тінь сина падає на самого короля, — відповідав йому граф. — Це недалекоглядно.
— Не дивно, що король посилає його якнайдалі від столиці. У кожному поході — важкі завдання.
— Ви хочете сказати, король не любить свого сина?
— Може й любить. Хто не любить славетного принца? Але розумніше було б мати ще одного спадкоємця. На нескінченних війнах усе може статися.
— То королева ще не вагітна?
— Питання часу, пане графе.
Аристократія й духовенство стримували похвалу, проте простий люд складав про нього легенди й підносив ім’я принца до рівня героїв славетних часів. Навіть ті, хто ніколи не бачив його на власні очі, напевно чули про Варгфріда.
— Його високість знову переміг! — радів купець на ринку.
— Тепер у королівстві все буде гаразд, — підтакувала жінка з корзиною яблук. — Завдяки йому ніхто на континенті нам не загрожує!
— Я чув, він власноруч визволив дітей із рук розбійників, — додав старий.
— А я чув, що всі скарби з походу він роздав бідним, — підхопив юнак. — На відміну від інших знатних панів, минаючи села, він не грабує їх, а щедро обдаровує.
— Тому й удача йому не потрібна, — резюмував тесля. — Він сам собі удача.
Та нове випробування вже чекало на принца: за наказом короля він мав захистити північну провінцію Мрійзар від навали імперських загарбників.
Королівство Землі Вітрів майже не поступалося силою самій імперії: їхні флоти й армії були рівними. Якби вони ділили один континент, це неминуче призвело б до безлічі воєн за владу, та їх розділяло велике Море Піщаного Годинника.
Захопивши континент Далемир, імперія звернула погляд на Великі Землі. Проте для нової експансії потрібні були значні ресурси, зусилля та союзники. Тому насамперед імперія вирішила перекрити вихід Королівству Земель Вітрів до північних і південних морів. Лише після того, як їй вдасться закріпитися на нових територіях, вона планувала розпочати наступ углиб континенту.
Нова провінція, довірена принцу, розташовувалася на півночі й контролювала західну частину Північного проливу, відомого як Піщаний Прохід. Та принц не збирався обмежуватися лише захистом дорученої землі. Його справжня мета — захопити східну частину проходу, що означало висадку на імперські землі. Це позбавило б імперію частини прибутків від важливого торговельного шляху, який з’єднував Північне та Центральне моря, відомі ще як північна й південна частини Піщаного Годинника.
Більше того, імперія втратила б будь-які підстави претендувати на контроль над проходом, тоді як для королівства відчинилися б ворота до центральних земель.
Допомогти принцу зголосився граф Вальдемарт — колишній головнокомандувач королівського війська. У минулому він воював пліч-о-пліч із принцом, навчав його військовій справі й здобув беззаперечний авторитет. Нині ж він обіймав посаду канцлера, головного радника короля. З дозволу короля граф вирушив разом із Варгфрідом до Мрійзару, аби виконати королівський наказ: не допустити війни.
Виступаючи на боці принца, канцлер водночас залишався вірним королю. Тож його завданням було зробити все, аби уникнути бойових сутичок. Це дозволило б водночас і захистити провінцію, і не зрадити принца. Проте якщо мир зірветься, у Вальдемарта не залишиться іншого вибору, окрім як підтримати Варгфріда в його власних прагненнях.
Не встиг принц прибути до міста й обійняти графське крісло, як надійшов новий наказ короля: прийняти князя Ліонеля — представника імператора, уповноваженого вести перемовини щодо Піщаного Проходу. Місія надзвичайно важлива, тож присутність канцлера на зустрічі обов’язкова.
Принцові надали повноваження, рівні королівським, аби він міг укласти угоду, яка б захистила землі королівства й відтермінувала або навіть повністю унеможливила війну з імперією.
— Ви знали про це, графе? — спитав принц, тримаючи в руках листа від батька.
— Ні, ваша високосте. Мені не було відомо, що король планував перемовини з імперським князем, — спокійно відповів Вальдемарт. Його голос звучав урівноважено, як завжди. — Але ми повинні справити належне враження на посла, аби виконати наказ. Та й без того перемовин нам не уникнути — довелося б самим ініціювати їх. Можна сказати, що нас позбавили зайвої роботи.
— Князь Ліонель Клемвіг… Здається, я чув це ім’я, — задумливо мовив принц.
— Ліонель Четвертий. Князь Рівнодення. Постать неоднозначна. Раджу вам добре підготуватися до зустрічі, — канцлер нахилився трохи ближче. — Цей чоловік гострий на язик і небезпечний у своїй непередбачуваності. Його призначення послом може означати лише одне: імперія готується до війни. Інакше подібна людина ніколи б не обійняла такої високої посади в дипломатії.
— Отже, він і небезпечний, і дурний? Я правильно зрозумів? — із ледь помітною усмішкою спитав принц.
— Не слід недооцінювати супротивників, — твердо відповів Вальдемарт. — Його розум не менш гострий, ніж його язик. Якщо його завдання — розпалити війну вашими руками, будьте певні: він зробить усе можливе, щоб досягти цього.
— У такому разі йому доведеться дуже постаратися. Якщо він небезпечний — я ще небезпечніший, — гордо й упевнено промовив принц.
Насправді перемовником він ніколи не був: за нього це зазвичай робили інші — радники, канцлер, хто завгодно. Проте до слова він не був байдужий: якщо обіцяв — мав намір виконати. Це ускладнювало роботу його дипломатів з одного боку, але з іншого — зміцнювало позиції: вороги розуміли — кращих умов, ніж ті, що пропонують, не буде. За відмову доведеться платити кров’ю.