Дивні пригоди на Карибах

Віктор Губарев

ГВІНЕЄЦЬ, або Помста шевальє де Брі

Ця історія сталася на самому початку Орлеанської війни[1], і я, звичайно, ніколи б не йняв їй віри, якби почув її з вуст якогось пройдисвіта. Однак її переповів мені шевальє де Брі – чоловік неймовірно чесний, порядний, чуйний, шляхетний та милосердний. Він прожив десять чи дванадцять років по той бік тропіка Рака[2], де слово корсара[3] ніхто не піддає сумніву, бо зробити таке безглуздя – практично те саме, що власноруч затягти зашморг на своїй шиї. Утім, розповім усе за порядком, спираючись не лише на спогади шевальє, але й на свідчення деяких інших учасників подій.   

Портове місто Сент-Джозеф розташоване амфітеатром в глибині Смарагдової бухти, що сполучається з відкритим морем звивистою протокою. Як і інші торговельні міста на Антилах, воно прокидається від нічної сплячки з першими променями сонця. Поки небесне світило котиться вгору, розсипаючи сліпучі відблиски по поверхні гавані, місцеві підприємці, наймані робітники та служилий люд намагаються якнайшвидше завершити поточні справи. Бо знають: щойно мине ранок, і їм доведеться ховатися від безжальної спеки під навісами крамниць та майстерень, а також у прокурених нетрях припортових таверн.       

Того дня, незважаючи на ранішній час, у бар заїзду «Останній причал» напхалося чимало гостей. Здебільшого це були матроси з суден, які стояли в гавані, та солдати з форту Вільяма. Проте біля відчиненого вікна, прикрашеного прозорою мусліновою фіранкою, за столом з кампешевого дерева[4] снідали двоє відвідувачів, одяг та поважний вигляд яких красномовно свідчили про те, що їхній статус значно перевищує статус звичайних прочан до джерела живої води[5]. Один з них був шкіпером «Ґронінґена» – гвінейця[6], що три дні тому кинув якір в порту Сент-Джозефа. Шкіпера звали Ян Схаутен, і на вигляд йому було років сорок чи, можливо, сорок п’ять. Головною прикметою зовнішності мейнгіра[7] Схаутена був ніс – довгий, вишнево-сливовий від засмаги та надмірного захоплення ромом. Другого чоловіка звали Корнеліс Янсзоон. Він був суперкарго[8] й частково власником вантажу гвінейця, виглядав молодшим за свого співрозмовника, мав опуклі очі, маленьку руду борідку і такі ж маленькі руді вуса. Обидва голландці обговорювали новини про зростання цін на цукор, тютюн і негрів, спричинене війною з французами, подальші перспективи англо-голландського альянсу та, між іншим, нову пасію корабельного лікаря – «веселу дівчину Бессі зі шкірою кольору шоколаду». Дим від їхніх люльок висів над ними та кружляв навколо, нагадуючи своєю щільністю вулканічну хмару. Ймовірно, саме ця обставина не дозволила їм вчасно помітити кремезного бородатого незнайомця, який вигулькнув з диму, як чорт з кишені Вельзевула.  

– Перепрошую, панове, – у незнайомця виявився хрипкий гортанний голос з глибокими модуляціями. 

Від несподіванки шкіпер і суперкарго ледь не підскочили. В обох вигляд був такий, ніби вони побачили на траверзі[9] свого судна «Летючого Голландця».

– Трясця моїм шпангоутам[10]! – вигукнув мейнгір Схаутен. – Хто ви?

Незнайомець стягнув з голови капелюха і ввічливо вклонився.

– Пітер Колаерт, мейнгіре. Гармаш з флібота[11] «Гооп», порт Фліссінген.

Шкіпер відкинувся на спинку стільця, задер ніс вгору і подивився на незнайомця оцінюючим оком.

– «Гооп»? Часом не той, що розбився минулого тижня на рифах Гваделупи?

– Саме той, мейнгіре. Можна причалити?

– Сідайте, – Схаутен показав люлькою на вільний стілець.

Гармаш був не з тих, кого треба запрошувати до столу двічі, тож він одразу приєднався до співвітчизників. За хвилину чорношкіра служниця принесла ще один кухоль і кілька пляшок рому, після чого уся трійця випила спочатку за Генеральні Штати[12], а потім за статгаудера[13] Віллема Оранського. Звичайно, справа не обмежилася лише двома тостами.

Близько години Пітер Колаерт розповідав шкіперу і суперкарго гвінейця про свій останній рейс на «Гоопі», шторм і фатальну помилку штурмана. Разом із судном на дно пішов вантаж англійської бавовни й брабантського полотна.

– Скільки міг коштувати той вантаж? – поцікавився Корнеліс Янсзоон.

Він звик усе оцінювати в грошах і ніколи не переймався думками про справжні цінності.

– Не знаю, – щиро зізнався гармаш. – Але ходили чутки, що Однолапий Кун, наш шкіпер, показав на митниці накладну з кругленькою сумою. Мова йшла про тридцять чи сорок тисяч.

– Гульденів[14]?

– Так.

– Я знав цього чоловіка, – сказав Ян Схаутен. – Перетинався з ним в Суринамі та на Кюрасао. Кажете, він загинув?

– Він залишався на судні останнім. Серед тих, кому тієї ночі пощастило досягти берега, його не було.

Демонструючи знайомство з деякими правилами пристойності, які батьки, школа і церква старанно вбивали в нього в дитинстві, шкіпер спробував зобразити на обличчі щось схоже на сум.

– На все воля Божа, – промимрив він. Відтак допив свій ром, затягнувся димом і, примруживши око, додав: – Здається, я вас теж колись бачив. Однак не пригадую, де й коли.

– Усе можливо, – знизав плечима гармаш. – Я бував і в Суринамі, і на Кюрасао.