Неймовірний Розподіл

Злетівши з мантії сина, я присіла на стовбур найближчого дерева — щоб не затоптали — і почала чекати.
Простежила, щоб ніхто з майбутніх першокурсників не загубився і всім вистачило місця у стародавніх, навіть на вигляд, човниках.
Переконалася, що транспорт без проблем відчалив від берега і повільно рушив у бік, поки що не видимого за високими кронами дерев, замку.
Спустилася вниз і, обернувшись жабою, трохи незграбно потопала до води. Шльопаючи лапками на мілководді, дісталася глибшого місця і пірнула, заради пустощів намагаючись плисти по місячній доріжці.

Так, я вирішила дістатися до школи самотужки не знаючи достеменно — як відреагує на мене захист Гоґвортсу, чи взагалі відреагує, чи ще активний цей захист.
Не хотілося б затопити човен з дітьми, якщо раптом активований захист висмикнув би мене в моє справжнє тіло або атакував би ще якимось чином.
Не варто через свою цікавість та параною наражати на небезпеку життя дітей.

— Нахиліться. — Почула я сурмовий голос Геґріда й активніше запрацювала лапками випадаючи з роздумів, які не вчасно охопили мене.

Випливши так, щоб над водою опинилися очі та подивившись уперед подумки ахнула.

"Гоґвортс дивовижний ..." — промайнуло в думках, поки я роздивлялася замок.

Повний місяць проливав своє примарне світло на все: від шпилів замку до території навколо, на скільки вистачає твого погляду.
П'ять внутрішніх і п'ять зовнішніх веж розташовані у вигляді двох зірок, вписаних одна в одну.
Схожі на "зірку Давида" лише десяти кінцеву.
А в центрі височіє одинадцята — найвища, схожа на стрілу вежа, що закінчується скляним, на вигляд, куполом.
І все це з'єднується стінами замку, безліччю мостів та містків, переходів, прибудов.

Вибралася з води, діставшись нарешті до берега й обернулася вороною, бажаючи оглянути територію згори.
І не помилилась.

Картина зверху відкрилася приголомшлива: замок, освітлений місяцем, дахи та шпилі веж, що ніби рвуться вгору, внутрішні дворики — потаємні, затишні та прохідні, господарські прибудови.

Сад — розміщений з південного боку — з гравійними доріжками, ажурними й оповитими плющем альтанками, лавочками, доглянутими клумбами, чагарниками найрізноманітніших форм і видів, і, звісно ж, деревами, зокрема й плодовими.
Великий город — розбитий на величезну кількість ділянок і на кожному щось росте.
Войовнича верба, яка на моїх очах спіймала і скуштувала (як???) кілька необережних пташок. 
Дзеркальна — зі зрідка пробігаючими брижами — гладь озера і багато вільної території біля нього.
А також — квідичне поле та теплиці, що знаходяться в безпосередній близькості від входу в замок.

Все це захищене фортечною стіною та глибоким ровом з трьох боків, і Забороненим Лісом — з четвертої.
Через рів перекинутий міст — більше схожий на коридор із великими (від підлоги до стелі), арковими прорізами в стінах, з огороджувальними поручнями заввишки приблизно в метр. 
Вихід на дорогу, що веде до Гогсміду, перекривають ковані, двостулкові, з рунними візерунками, металеві або чавунні ворота (з висоти не розібрати сталь це або сірий (ковкий) чавун).
Наразі вони закриті, адже карети зі студентами вже прибули та учні вирушили до Великої Зали.

Перейшла на магічний зір, бажаючи розглянути захисні плетіння, і вразилася гнітючою картиною.
Захист був цілим і без найменших дірок лише на самих воротах та головному вході до замку.
В іншому ж дірка на дірці та латка на латці.
Жодної не пошкодженої, цільної ділянки немає.

Тільки антиапараційний купол, та й той явно новий.
Аж надто насичений і сяючий у нього вигляд.
Я б навіть сказала — ситий, наче п'явка, що насмокталася крові.

Бррр... Що за похмурі думки лізуть мені у голову.

Створюється враження, що: або захист латали сліпі й абсолютно безталанні до цього люди, або захист вже, як мінімум, три чи чотири століття спеціально підточували та руйнували.

Але я подумаю про це пізніше, варто поспішити до замку, не бажаю пропустити розподіл.
Не після тієї агітації, проведеної дітками, що я спостерігала.

Приземлившись на ґанок головного входу й обернувшись в нізла проскочила у відчинені двері. Захист не відреагував. Зовсім.
Запам'ятовую і біжу на звук голосів до Великої Зали, де ось-ось почнеться розподіл.

Обережненько просочуюся, практично одночасно з першокурсниками, яких ввела Мінерва Макґонеґел. 
Ховаюся в тіні, щастя, що хутро у мене темно-сіре в тон кам'яним стінам замку.
Сідаю зручніше, обвиваючи пухнастим хвостом передні лапки й смикаю пензликами на вухах — занадто шумно зараз в залі для моїх ніжних вух. І все.
Я готова дивитися виставу, що розгортається переді мною.

Ось професор ставить перед першокурсниками триногий табурет, на якому лежить дуже пошарпаний Сортувальний Капелюх.

" Його що, жодного разу не прали? Чи це було ще за тих самих часів, що й відновлення належного магічного захисту замку?" — Швидкоплинно проноситься думка, але я від неї відмахуюся.
Адже Капелюх ворухнув складками, які очевидно заміняли йому рота, і заспівав:

Самобутність — це спосіб мого життя,
І я намагаюся відповідати завжди,
Тому, щоб ніколи не опускатися нижче
Своїх можливостей, і лише тоді,
з'являються ті візії й думки,
що ведуть мене в загадкову далечінь.

 Дозвольте мені зараз оповісти, 
як засновники відбір на факультет свій проводили.
Починаймо, мабуть, із Грифіндора.

Годрик відбирав собі тих, хто
Духом сильний та фізичною силою не обділений.
А ще кандидат кмітливим має бути 
Не менше ніж студент Рейвенкло.
Не може бути дурнем той, хто  
Стежити за спокоєм мирного населення народжений.

А Салазар видатним цілителем був,
Зілля у своєму підземеллі таємному варив.
І всіх, хто обдарований і наполегливий, справі своїй навчав.
З Годриком дружний був і не раз після бою лікував.
Хворим у допомозі не відмовляв,
Не дивлячись і не ділячи: людина перед ним чи маг.
І на заможність не зважаю...