Ой, голова моя дірява або У пошуках Філософського каменю

Минуло години дві з моменту навіювання потрібних спогадів напіввелетню.

Діти гралися в лабіринті, що зростає разом із ними. 
Розбившись на команди грали у хованки, трохи модифікувавши гру на чарівний лад. Над гравцями літали Райдужні феї-світлячки та намагалися допомагати своїм "партнерам" виграти, хоча більше заважали — видаючи їх своїм метушінням та яскравим кольором.
Дітям було весело, раз у раз лунав радісний вереск шукаючого і "ось наступного разу так сховаюся — не знайдете" або "я вас усіх зараз швиденько знайду", чувся сміх і гучний тупіт, іноді долинав тріск кущів.

Чоловіки грали у віст, спілкувалися на свої чоловічі теми та потягували домашній ель, зайнявши великий стіл у вітальні.

Ми з Вальбургою затишно влаштувалися у кріслах біля каміна з келихами вина в руках.
І обговорювали новинки — гарні комплекти жіночої спідньої білизни — що з'явилися в "Милій Модистці", власницею якої була маглонароджена чарівниця.

— А що там зі згортком із сейфа сімсот тринадцять? — Раптом запитав Вернон. — Геґрід справді має принести його цьому... Лабрадору?

Ой... Зовсім забула про Філософський камінь.

— Цей момент ми проґавили, — промовив Рем. — Але якщо це мало статися у тому варіанті майбутнього, яке бачила Лін, то може так має бути й зараз?

— Треба перевірити кишені куртки Геґріда. У твоїх спогадах, Гвен, він мав супровідний лист від Дамблдора, — запропонував Оріон.

— Справді, Лін, поклич домовика і нехай він принесе куртку Геґріда, — підтримав Северус ідею Лорда Блек.

— Юна! — Покликала я юну домовичку, яка не приставлена ​​поки до певної справи й виконує дрібні доручення домочадців або допомагає іншим домовикам.

— Юна прийшла, хазяйко. Чим може допомогти Юна? — Домовичка схилилася в низькому поклоні.

— Принеси мені сюди куртку сплячого нагорі гостя, — наказала я та уточнила, — він не повинен прокинутися, коли ти забиратимеш її. Зрозуміла, Юно?

— Юна зрозуміла, господине, — часто й дрібно закивала вона, віддано дивлячись на мене. — Забрати у гостя куртку та не розбудити його. Гість має спати. Куртку принести сюди та віддати господині.

— Правильно. — Підтвердила я. — Виконуй.

Домовичка зникла і з'явилася через секунду тримаючи в руках куртку.

— Юна все зробила, господине. Ось одяг великого гостя. Юна скористалася своєю магією, щоб забрати верхній одяг велетня. Він навіть не ворухнувся і так само голосно хропе. — Відзвітувала вона.

— Молодець. Ти можеш йти. — Похвалила і відпустила я її, не забувши торкнутися голови Юни й випустити трохи магії, таким чином підгодувавши її.

Поки я спілкувалася з домовинкою всі зібралися навколо столу діставши палички, ніби очікуючи, що дуже пошарпана, але все ще міцна річ оживе і нападе на нас.

— А що тут відбувається? — пролунав за нашими спинами жіночий голос сповнений цікавості.

Голос пролунав вельми несподівано, адже всі хто є в домі, окрім дітей, зараз зібралися навколо столу. 
Дружно здригнувшись ми обернулися націливши палички на прибулу.
Це виявилася Мардж, вона здивовано дивилася на нас і намагалася сильніше витягнути шию, щоб розглянути, що ж лежить на столі.

— Мардж! Ну не можна ж так лякати, — жартівливо дорікнув їй Вернон.

— То що тут відбувається? — Її погляд палахкотів цікавістю. — Чоловік мій ще вранці вирушив сюди забрати на день доньку і за кілька годин не повернувся. Ось Ейлін і запропонувала зайти та дізнатися, що таке тут відбувається, що Сев і Сабі ніяк додому не доберуться.

— Та в нас тут... — І я почала переказувати зовиці все, що відбулося після закінчення прийому. — Ось. Уявляєш. Але я зовсім випустила з уваги, що й зараз старий міг доручити Геґрідові забрати щось із банку. Оріон та Сев запропонували перевірити кишені лісничого на наявність супровідного листа.

— Ясно, — зітхнула Мардж. — Ну? І чого чекаємо? Нумо перевіряти!

"Що ж, у нашому полку прибуло." — Дивлячись на Марджорі, що просто світилася від ентузіазму, подумалося мені.

Зовиця першою потяглася руками до верхньої кишені куртки та отримала по руках одразу від трьох: Ворона, Верна та Сірі.

— Куди голими руками? — Напівголос гаркнув Сіріус. — А якщо на ній захист якийсь? Як блисне і все! Бородавчата будеш чи взагалі руки відірве.

— Ой! Чи не подумала, — злякано спробувала виправдатись Мардж.

— Не подумала вона, — пробурчав Сев і навів паличку на спокійно лежачу куртку. — Фініте!

Нічого не трапилося. Куртка лежала не ворухнувшись.

— Хм, Фініте Інкантем! — Не здавався наш зіллєвар і знавець Темної магії. Але куртці було абсолютно байдуже, що в неї тикають паличкою та вимовляють абракадабру.

— Брісуріум Маніфестум. — У якійсь із кишень щось сумно дзенькнуло розбившись.

— Нууу... Значить, небезпечні речі в кишенях є, — озвучив очевидне Сірі. — Дай я спробую.

Сіріус навів на куртку паличку і беззвучно ворушачи губами почав виводити її кінчиком складний магічний візерунок.
Відстежуючи поглядом рухи палички, я дійшла висновку, що якби лінії, які виводять, були видимими, то я побачила б витончений ажурний візерунок.

— Волюнтатем! Еіт нон еріт! — Виводячи останній завиток, промовив він.

Куртка затремтіла, спалахнула чорним, після фіолетовим і через кілька миттєвостей засвітилася яскравим білим світлом.
Коли свічення згасло Сирі сказав:

— От тепер можна й у кишені заглянути. На куртці взагалі жодних чарів не залишилося.

— Стривайте! — Скомандувала я Регу і Рему, які кинулися до кишень. — Хоч Сірі й почаклував над курткою, але краще перестрахуватися і надіти захисні рукавички.
Хто знає, може там у кишенях щось прокляте, а ви з голими руками. Він же із куртки захист знімав.