Як зробити так, щоб напіввелетень був упевнений, що виконав отримане доручення

За столом під час сніданку стояла тиша.
Не було звичних розмов, жартів та обговорень планів на день.
Лише стукіт столового приладдя давав зрозуміти що їдальня не порожня.

 
Сев, який прийшов забрати для участі в ритуалах з нагоди Лугнасаду Сабіну, з подивом спостерігав за тим, що відбувається.
Врешті, коли ми, поснідавши, відклали приладдя, поцікавився причиною нашого смутку.

Дізнавшись про візит Геґріда та його причину, задумався.

Обговорюваний, небажаний і непроханий гість у цей час солодко спав нагорі.
Його могутнє хропіння не утримували вбудовані Чари Тиші жодної спальні.
Сіріусу кілька разів довелося оновлювати додатково їм накладені Сіленціо Максима.
Поки він не зрозумів накласти чари на приміщення, а не на лісничого, що хропе.
Адже на велетнів та напіввелетів більшість чарів та заклинань не діють.

У результаті за сніданком усі були невиспані та похмурі.
Мало того, що спати лягли далеко за північ, так ще й воістину богатирське хропіння Геґріда виспатися не дало.

— Гарольда з ним відпускати не можна, — промовив Северус, покусуючи в задумі губу. — Геґрід дуже відданий директорові.

— Але ж... його можна буде переконати, — невпевнено сказала я. — Він потрібний нашій команді. — Ця фраза прозвучала переконливо, адже я не сумнівалася в тому, що напіввелетень нам дуже допоможе свого часу.

— Можна... Це займе багато часу і переманювати лісничого на наш бік варто дуже обережно та поступово. — Задумливість Сева передалася всім, хто перебував у кімнаті.

— Ворон має рацію. — приєднався до обговорення Сірі. — Геґріда може зірватися будь-якої миті через одну невірну інтонацію. Дамблдор свого часу його врятував від Азкабану.

— Я знаю. — Відповіла я. — Але також я знаю, що в Школу Рубеуса взяли за настійливою вимогою Дамблдора. Той уже тоді мав вплив на директора Діпіта.
А в 1784 році Візенгамотом було прийнято: "Закон про заборону навчання в Гоґвортсі магічних істот та їхніх дітей (навіть від звичайних людей та магів)", який неухильно дотримувався. Адже покарання за нього отримував чинний директор, при якому був би виявлений у школі учень іншої магічної раси чи напівкровка – від 7 до 29 років Азкабану на рівні "-2".
При цьому терміну давності порушення Закону немає.

Я хочу сказати, що малося на увазі, якщо спеціальна комісія виявить, що п'ять років тому зі школи випустився напівкровка від кентавра чи тритону, або віїла, то мінімум 7 років Азкабану директору, при якому порушення виявлено, гарантовано.
До речі, цей Закон не було скасовано і досі діє.

Домовивши, я оглянула притихлих магів, які здивовано дивилися на мене.

— А коли ти дізналася про цей Закон? — Вкрадливо спитала Вальбурга.

— Давно. Ліл тоді на літні канікули притягла товстелезну книгу: "Закони будь-коли прийняті Візенгамотом і доповнення до них. Скасовані та діючі. З роз'ясненнями та поясненнями."
Їй тоді есе треба було на історію Магії за якимсь законом писати.
Я заради цікавості погортала книжку. А цей закон мене здивував.
Адже неправильно виходило, що покараний може виявитися невинним. 
А ще ж до 1784 року в Гоґвортсі навчалися інші раси. Тож виходить і за це до в'язниці посадять? — Пояснила я своє знання таких цікавих законів. — Ця книга в мене й зараз лежить десь.

— І ти мовчала? — Так само вкрадливо продовжувала Вал. — Стільки років?

Я дивилася на друзів, що обурено дивилися на мене, і розуміла про що вони думають — така зручна можливість прибрати Дамблдора, а я навіть не спробувала.
Я знизала плечима, ніби відповідаючи: "У мене є причина не робити цього зараз".
Але мою пантоміму не зрозуміли.

— Дракли тебе дери, Гвендолін! — Закричала "вибухнувши" Вал. — Ми ж давно могли законопатити цього старого ублюдка в Азкабан і спокійно жити! А ти мовчиш! Ти хоч розумієш, наскільки це вдала можливість позбутися його?

— Не кричи на мене, Вал! — Не втримавшись, підвищила голос і я. Не можу терпіти коли на мене кричать. — Розумію! Я все розумію! Але зараз не час. Рано! Мені поставили певні умови, порушення яких може спричинити знищення цього довбаного світу! Дементор вас усіх поцілуй. Я можу! Багато чого можу! Але, біда, це знищить нас, наше існування! То навіщо мені рвати собі жили та поспішати, роблячи необдумані вчинки? Щоб наблизити свій кінець та кінець цього світу? Смерть своїх дітей та сім'ї? Тоді навіщо все це? Навіщо?

Я зірвалася.

Звинувачення у бездіяльності зірвало якийсь запобіжник у моїй свідомості.
Я нарешті висловила все про що мовчала всі ці роки.
Це страшенно вимотувало мене — знати, що один невірний крок, одна порушена умова і цей світ припинить своє існування.
Що все було дарма.
А десь в іншому новому світі маленький Гаррі малюватиме торт пальцем у пилюці та задуватиме пилові свічки.

На кімнату опустилася приголомшена тиша.

— Що означає "знищення цього світу"? Ким? — За кілька хвилин, переваривши сказане мною, запитав Оріон.

Вал мовчала і розгублено дивилася на мене. Скандал закінчився не встигнувши розгорітися.

— Кожен Світ має певну програму розвитку. Порушення якої призводить до знищення. Іноді Світ, що вийшов з-під контролю, знищують Вищі. Такі Світи несуть загрозу сусіднім Світам. Іноді Світ самознищується, якщо порушено базову умову, необхідну для його існування. — Мій тон був сухий, ніби я цитувала необхідний абзац із моторошно нудної книги.

— Вищі —  це деміурги? Створюючі Світи та спостерігаючі за ними? Життя, Магія, Смерть? — Сипав запитаннями Ремус.

— Загалом ти маєш рацію. Вони мають різні імена, а те, що ти перерахував, це скоріше їх посади. Вищі мають свій світ у якому живуть. Їх безліч, як і нас. —  відповіла я.