Крізь роки. Частина перша: Сабіна та значні зміни

Петунія

Згадуючи зараз минулі роки, я розумію, що мені неймовірно пощастило у житті.

Пощастило згадати минуле життя (або переродитися на книжкову героїню, кому як більше подобається);

пощастило з батьками — у цій, і Ба — у минулому житті;

у мене найкраща сестра, яку тільки можна побажати, яка не хотіла зневірятися тоді, коли, здавалося б, і так все ясно;

я вийшла заміж за приголомшливого чоловіка та кращого батька, якого я тільки могла б бажати своїм дітям;

я народила сміливого і відповідального сина, талановиту дочку-яка-наче-як-моя-сестра, і чудових близнюків, королівську парочку, які зараз зворушливо соплять носиками у своїх ліжечках у менорі;

виховую обдарованого племінника, який, признатися чесно, знатно псував мені нерви часом;

пощастило з Мардж, сестрою мого чоловіка, котра неабияк скинула вагу, але не втратила своїх апетитних форм. Жінкою з великим і добрим серцем, яка виховує дівчинку-знайду, що стала моєю хрещеницею, в якій з плином часу, я впізнала "чергову-книжкову-героїню";

мені дуже пощастило з друзями та союзниками, наш ОВМіЇЗ процвітає і з часом поповнюється новими людьми, і має вагому політичну вагу. Більшістю голосів було вирішено стати саме політичною партією.

Дивлюся на своїх хлопчаків, які із захопленням розглядають червоний паротяг у клубах пари, і розумію — пощастило!

***

У 1984 році сім'я Дурслі припинила своє існування.

Зібравши сімейну раду з мене, Мардж і самого себе, Вернон поставив питання руба — нам усім варто змінити ім'я на Д'Еванс і в маглівському світі.

У нього інтуїція волає, що Дурсль залишатися не варто.

Після довгих і запеклих суперечок з Мардж, яка нещодавно стала мамою і ні в яку не хотіла погоджуватися, нам все ж таки вдалося її переконати.

Я прийняла Марджорі та її дочку Сабіну у бічну гілку Рода Поттер, у Сім'ю Д'Еванс.

Марджорі

Повертаючись з аеропорту, після поїздки до Венеції, вирішила прогулятися Ріджентс-парком (Regent's Park) і, можливо, заглянути в Лондонський зоопарк, розташований у північно-східній частині парку.

Прогулюючись неспішним кроком і милуючись симетричними клумбами, вже майже діставшись кінцевої точки своєї спонтанної прогулянки, побачила на лавці дитину, біля якої стояла невелика сумка з речами.

Підійшовши ближче, роздивилася, що це дівчинка років трьох-чотирьох, із веселими кучериками кольору темного шоколаду, які стримує звичайний пластмасовий обідок чорного кольору.

Дівчинка була напрочуд гарненькою і сидячи на лавці дуже намагалася не розплакатися в голос, тихо витираючи кулачками сльози, що бігли з очей кольору молочного шоколаду.

Зрозуміло я не змогла пройти повз і кинути в біді дитину, що плаче, тим більше, що дівчинка виглядала пристойно, одягнена була охайно і зовсім не була схожа на жебрачку, які ні-ні, та зустрічалися тут.

Поцікавившись у дівчинки, де її батьки та чому вона плаче, не сказати, що була вражена її розповіддю. Я одразу все зрозуміла. Більше мене здивувало, що дитина неповних чотирьох років, так добре, "по-дорослому", говорить.

Ось що вона мені розповіла:

— Мене звати Гер-мі-о-на. — Насилу вимовивши своє ім'я, вона почала свою розповідь. — Батьки привезли мене сюди вранці й наказали сидіти на лавочці та чекати на поліцейських чи того, хто мене до них відведе.

Мама сказала, що я погана і не правильна дівчинка, а вони не можуть виховувати таку дівчинку, бо вони правильні дорослі та працюють на гарній роботі.

Тато пояснив мені, що нормальні дівчатка не рухають речі поглядом і не підпалюють їжу, що не сподобалася, силою думки, і не зупиняють у повітрі падаючі на них предмети.

Татусь сказав, що я маю сама розповісти поліцейським, чому батьки мене залишили на лавці.

Мамочка дала мені сумку з речами та сказала, що я не повинна згадувати їхні імена, коли мене запитуватимуть.

— Герміоно, як ти дивишся на те, щоб піти в кафе і підкріпитися, а потім відвідати зоопарк? — поцікавилася я думкою дівчинки.

— Я зранку майже не їла. Ті сендвічі, що залишила матуся, дуже швидко закінчилися. Я не проти зайти до кафе та потім до зоопарку. — Зраділа моїй пропозиції маленька. — А потім Ви відведете мене до поліції?

— Ні, люба. Жодної поліції. — Насправді я вже прийняла рішення і не збиралася його змінювати. Маленькій відьмі небезпечно бути серед звичайних людей. — Після цього ми вирушимо до будинку мого брата та його родини. Вони допоможуть нам.