Трохи про Альбуса Дамблдора

То був дуже дивний кабінет. Дуже! Напрочуд зрозумілим це ставало, якщо взяти до уваги, що це кабінет Директора Школи. Ну і нехай це школа Чарів та Чаклунства. Школа ж!

Перше, що впадало у вічі — різноманітні незрозумілі штуковини: металеві, дерев'яні, скляні, ще якісь, так одразу й не розглянути. Дуже багато всього було. Вони стояли, лежали, крутилися — на столі та тумбах, у шафах та на полицях. Мали розмаїття форм і конфігурацій, часом настільки неймовірних, що тільки диву даєшся: "чий божевільний геній це вигадав?".

Другим у вуха та мозок вгвинчуються звуки. Ні, не так — ЗВУКИ: дзижчання, брязкіт, гудіння, потріскування, писк, дзвін. А якщо в цьому кабінеті пробути понад десять хвилин, мозок упевнений, що розрізняє ультразвук і чує відлуння інфразвуку.

Третім після засвоєння попередніх фактів ти побачиш, що кабінет дворівневий.

Власне, ці факти наявні на першому рівні.

Там же, на невеликому постаменті біля стіни з вікном, стоїть стіл і за ним стілець, більше схожий на трон. На стіні висять портрети попередніх директорів.

Протилежна стіна прихована великою шафою з безліччю секцій та полиць.

Навпроти вхідних дверей, що розташовуються в третій стіні, знаходяться сходи на другий рівень. Неширокий, але довгий балкон вздовж усієї стіни та двері з чорного дерева.

Що знаходиться за дверима невідомо, вони завжди зачинені. За нею буває лише господар кабінету, коли вільний від паперових справ та не приймає відвідувачів.

Неподалік столу, перед постаментом, стоїть тумба з кліткою. В ній розмістився, прикутий тонким, але міцним золотим ланцюжком — Фенікс.

На цю мить він вдав, що спить: сховавши під крило голову і повернувшись розкішним хвостом до власника кабінету.

Чи не ця поза чарівної та гордої істоти, найкраще демонструє її ставлення до того, хто вважає себе його Господарем?

Біля вікна — вдивляючись чи в далечінь, чи в себе — стояв чоловік.

Саме чоловік, а не старий — біла борода завдовжки до попереку і сиве волосся нижче лопаток, справляють хибне враження.

Вони, і безглуздий строкатий одяг, є своєрідною ширмою, такою собі маскою — дивакуватого, трохи божевільного, але безневинного старого мага.

Чіпкий холодний погляд блакитних зовсім не старих очей видавав, що чоловік не добрий мудрий чарівник. Але на жаль, так одразу цього й не зрозуміти, бо ховаються вони за окулярами-половинками. Він радше — затятий політик і ляльковод.

Що сильному магу якихось сто років? Так, Альбус П. В. Б. Дамблдор народився 1 серпня 1881 року і місяць тому він справив своє століття, а вже сумніватися в тому, що він сильний маг причин у нас немає.

А вже як він набув своїх сил ми дізнаємося ще не скоро. Але давайте все ж таки повернемося до його зовнішності, щоб ні в кого не залишилося сумнівів у тому, що нашому (анти)героєві старість ще довго не загрожує.

Обличчя — хоч і заховано бородою, але на ньому жодної зморшки. Шкіра гладка та здорова, без старечих плям.

Ніс — прямий і тонкий, з невеликою горбинкою, вочевидь, був зламаний.

Зріст він має вище середнього, плечі широкі, постава пряма та горда. Жодного сліду старечої сутулості немає.

І ще трохи деталей у скарбничку обраного ним образу доброго дідуся.

У бороді заплуталися сріблясті та золотаві ланцюжки з бубонцями, що дзвенять при кожному русі. Таких ланцюжків у нього в запасі чимало і всі різні: з рибками, з мініатюрними снічами, із зірочками та різними планетами, з різними геометричними фігурками, з ключиками та мітлами, та й багато з чим ще.

Мантії у нього теж вельми оригінальні: всі яскравих приваблюючих увагу, кольорів і відтінків, з найрізноманітнішою вишивкою та оздобленням, а вже про візерунки й говорити нічого. І все це змінюється, метушиться, та так, що погляд довго не втримаєш — в очах мерехтить і починається головний біль.

До мантій додаються ковпаки та інші екзотичні головні убори, так-так, теж яскраві та незабутні.

Ну і взуття, ага, теж екс-цен-трич-не і незабутнє, одні черевики із загнутими наверх носами вже, гм, справляють враження.

І цей образ, варто визнати, свою роль виконує добре, мало хто в Маг. Британії бачить за цією ширмою справжнє обличчя цієї людини.

Мало хто пам'ятає, що він переміг і в Нурменгард посадив, не просто — Темного мага Геллерта Грін-де-Вальда. А свого нареченого, з яким вони кампанію, яка принесла стільки горя і вилилася в кровопролитну війну у магів і маглів, починали разом. 

А чому? Так паличку, ту саму Бузинову — її ще Жезлом Смерті або Кривавою називають — не поділили. 

От і засудив його до довічного, убити не може — заручини Магічні, так відкатом приголубило б, що кісток не зібрав би. 

Ось таке у "Найсвітлішого" кохання.

Викосила Драконяча віспа більшість тих, хто знає, а ті, хто вижив, вважали за краще забути, жити всім кортить.

Всі знають про Альбуса тільки те, що їм знати дозволили: