Це вам не бабуся — дмухнеш і розсиплеться та новини: приємні й не дуже

Вранці Вернон, як і збирався, подався до адвоката, а я з хлопчиками вирішила заглянути до Мунго.

Мене турбував усе ще запалений шрам на лобі племінника, хоч я і зрозуміла його походження.

Сестричка справді зробила все можливе для захисту сина. Тільки от судячи з написаного в щоденнику Лілі, рана вже мала загоїтися й залишити ледь помітний шрам. А вона була запалена й іноді кровоточила.

І Дадлі огляд у цілителя не завадить, раптом вітаміни якісь потрібні або ще щось.

Закінчивши з годуванням дітей, в результаті якого кашею була заляпана навіть стеля (Дадлі намагався самостійно поїсти), а також була добряче підкопчена стіна (Гаррі не любить вівсянку), ми пішли відмиватися і перевдягатися.

Коли ми вже зібралися і готові були вирушати, у двері постукали.

Здивувавшись, адже гостя хоч і чекала, але він мав апарувати одразу в будинок, пішла відчиняти двері. 

На ганку стояла стара — дуже неохайна бабка, яка вочевидь не дбає про себе і має вельми відразливу зовнішність.

Довгий, м'ясистий ніс загинається гачком і кінчиком торкається нижньої губи. На ньому ближче до лівого ока розмістилася велика, розміром у ніготь великого пальця, бородавка.

Маленькі, глибоко посаджені й широко розставлені, блідо-блакитні очі з коротенькими рідкими віями.

Брови були відсутні, а надбрівні дуги нависали над віком, роблячи й так маленькі очі ще непомітнішими.

Обличчя в глибоких зморшках більш схоже на серцевину волоського горіха.

Губи тонкі, безбарвні, здаються ще однією зморшкою.

Підборіддя масивне й виступає вперед.

Зібране в неакуратний пучок, давно немите, сиве волосся.

Зросту ця особа невисокого, приблизно 150 см.

А запах — від неї віяло на диво насиченим "ароматом" давненько не митого тіла і котячої сечі.

"Не вчасно вітер у мій бік подув,"— злегка скривившись подумала я, — "і не дай Мерлін це саме та, про кого я подумала."

Одяг у плямах невідомого походження та пучках хутра, потребуючий прання та латання.

— Милостиню не подаємо, — вирішила першою заговорити я, — пройдіть прямо і зверніть ліворуч, там церква і в ній Вам, місис, нададуть допомогу.

І спробувала зачинити двері, але на жаль, бабця виявилася дуже спритною і встигла підставити ногу. Удати, що не помітила її маневру, було надто неввічливо і я запитально на неї поглянула.

— Мене звуть Арабелла Фіг, можете звертатися до мене місис Фіг, дорогенька. — Солодко посміхаючись, представилася стара. — Я ваша сусідка із 6-го будинку. Наші двори розділяє живопліт.

— І? Що вам знадобилося, місис Піг? Сіль скінчилась? — Як порядна господиня поцікавилася я.

"Зовсім про цю стару кошатницю забула, — подумки бідкалася я, — гаразд, якщо зовсім допече, повідомлю куди треба про нізлів в маглівському містечку."

— Фіг, місис Фіг, дорогенька. — Злегка підвищивши голос — тільки цього не вистачало і так уже сусіди шиї тягнуть, щоб краще все бачити, — невдоволено поправила мене вона. — Так от, я власне прийшла сказати, що якщо Вам кудись треба буде відлучитись, то ви повинні залишати племінника у мене.

— Повинна? Місис Фіш, я не зовсім розумію... — І осіклася, відчувши легкий ментальний натиск.

"Ах, ось воно що. Вочевидь на листі було дещо незвичайне. Скоріше б Сев результат перевірки приніс."

— Так, дорогенька місис Дурслі. Саме так. Повинні! Нічого хлопчиська балувати. А я про нього добре подбаю. — У її голосі проскакували знущальні нотки й це пролунало як наказ. — Ви ж не хочете, щоб із вашим сином трапилося лихо? Вам усе зрозуміло?

"Ось, гадина, погрози пішли. Та хто ж у здоровому глузді такій особі дитину довірить?"

— Так, я вас чудово зрозуміла, місис Шиш. Залишати хлопчика у вас, коли відлучатимемося з дому. Не балувати, — трохи уповільнено відповіла я.

"Вона повинна повірити, що її навіювання спрацювало. — Напружено думала я. — Не вистачало, щоб сюди ще й старий з'явився. А вже зі сквибкою впораюся якось. Потрібно буде порадитися."

Карга задоволено посміхнулася і, повторивши наостанок: "Місис Фіг, дорогенька, Ф-І-Г, запам'ятай", розвернулася і забралася геть.

Зачинивши за несподіваною відвідувачкою двері, видихнула і втомлено сповзла по одвірку. Мабуть, у бабусі був артефакт, аж надто сильний ментальний тиск був. Ні, сквибці таке не під силу.

І тут пролунав ляскіт апарації, слідом — звук скла, що б'ється, і дитячий плач у два голоси.

Підскочила і рвонула у вітальню, оглянувши картину, що постала перед моїм поглядом, засміялася.

Просто уявіть собі: Северус, що сидить на телефонному столику підібгавши ноги. Він притискає до себе: однією рукою телефон, а другою картонну папку. Хлопчаки, які до цього гралися машинками, дружно плачуть. У книжковій шафі відсутнє скло, уламки якого всипали підлогу вітальні.