... розлетітися дрібними уламками та зцілитися Надією

... А ти пам'ятаєш, як нам було весело,

                                                                       Як ми пісні горланили ввечері,

                                                                       Як ходили ми в дитинстві на секції,

                                                                       Відвідували при школі гуртки,

                                                                       Як вчилися грати на гітарах,

                                                                       Як ми вірили в те, що потрібні...

Прокинулась я якось раптово.

Ось щойно спала, а ось — сиджу з розплющеними очима. Подивилась на будильник, на табло світилося 3:33.

Встала намагаючись зрозуміти, що мене розбудило.

Блиснула блискавка і ще одна, загуркотів грім. Гроза.

Потрібно перевірити, чи не прокинувся Дадлі. Чомусь бужу чоловіка і відправляю його до сина.

Сама ж, негнучкими ногами, спускаюся сходами та підходжу до вхідних дверей.

Взявшись за ручку, подумки молюся, щоб моє передчуття не виправдалося.

"Будь ласка! Будь ласка! Нехай я зараз відчиню двері, а там нікого не буде. Тільки пляшки для молочника. Будь ласка. А вдень ми разом посміємося над моїми нічними жахами. Будь ласка!"

Ривком відчиняю двері, і ноги підгинаються.

Світ розлітається дрібними уламками, боляче ранячи мою душу.

Вбиваючи, насилу виплекану, віру в диво.

Чудес не буває. Час би вже запам'ятати, Петуніє.

Зламаною лялькою падаю на підлогу і хапаю в оберемок дитину, притискаю до себе і зриваюся на виття. Напевно, у цей момент я схожа на божевільну, але мене зовсім не цікавить думка випадкових свідків.

На бетонному ґанку під безперервним уже котрий годину дощем лежить дитина.

Малюк закутаний в одну лише тоненьку ковдру, що наскрізь промокла.

Він беззвучно відкриває рота, хтось наклав на нього Сіленціо, і притискається міцніше до мене — я тепла, а він промерз до кісток.

Помах рукою і закляття відпускає дитину. Я чую плач більше схожий на нявкання кошеняти, настільки він втомився.

Вию в голос, зриваючи голосові зв'язки й не розуміючи: чи це дощ залишає мокрі доріжки на моєму обличчі, чи сльози, що розірвали в мотлох стіни самоконтролю.

Оплакую нездійснену мрію, що розбилася кришталевими друзками об стіни байдужості Вищих.

Конверт, що лежить на ґанку, сухий і ніби відштовхує дощові краплі від себе.

"Про шматок пергаменту подбав, а дитина нехай мокне. Нестрашно. На ньому чорнила не розтечуться, так?" — Думки подібно до грозових хмар важко крутилися в моїй голові.

Дивлюся на малюка, він дивиться на мене сонними зеленими очима. Очима Лілі.

... п'ятирічна Лілі зривається з гілки великого дуба і плавно опускається на землю...

... мені вісім і я плачу, бо розбила мамину улюблену чашку. Лілі обіймає мене, а потім підходить до черепків, дивиться на них і ось уже простягає мені цілий кухоль...

...Лілі дев'ять і вона познайомилася з цим вороненям-Северусом. Він розповів нам, що сестричка відьма, а я магла. На що Лілі, гнівно блиснувши очима, заборонила йому обзиватись...

... Їй одинадцять і сувора професорка приносить листа з Гоґвортсу. Лише їй. Вона не здається і я, поступившись натиску сестри, пишу листа директорові. Відповідь розставляє все по місцях — "...магли в Гоґвортсі не вчаться..." — для мене. Не для Лілі.

— Тут щось нечисте. Вони брешуть. Ти теж відьма. Ми їм всім ще покажемо! — запально тараторить вона.

Я усміхаюся їй у відповідь...

Приходжу до тями відчуваючи, що дитину — її сина — намагаються у мене забрати.

Я настільки потонула у своєму горі, що підсвідомість "включає" звірині інстинкти: не чіпай, моє, захистити. Шиплю щось невиразне і закриваю хлопчика собою.

Як крізь туман у мою свідомість пробивається голос чоловіка:

— Туні, люба. Отямся. Нумо. Малюка треба переодягнути. І зілля дати від застуди. Хто знає, скільки він тут пролежав?

— Не менше двох годин. — Хриплю я зірваним горлом. — Лілі дзвонила мені близько півночі й з ними все було гаразд. Зараз, — я кидаю погляд на настінний годинник, — чотири ранку.

— Тим більше. Вставай. Ходімо на кухню. Випий заспокійливого бальзаму. — умовляв мене чоловік, допомагаючи встати на ноги.

Встала, підняла листа, визначник отрут і небезпечних добавок, у вигляді каблучки на мізинці, попереджувально нагрівся.