Розділ 39

Я так давно чекала можливості прочитати записи, які залишив старий чернець. Проклятий даром, точнісінько, як і я. Тог Анем, яких у нас одвічно цуралися і боялися.

А як же не боятися, якщо володар цього дару може за секунду забрати у тебе душу? Тільки от не знали неосвічені, що душі Тог Анем забирають лише у тих, хто і так при смерті, але не може перейти в інший світ. Не пускають його гріхи, вчинені на землі, туга рідних, які побиваються за змученим стражданнями хворим, власний страх невідомості.

Про те, що у мене особливий, давно забутий дар, я дізналася в дитинстві. І хоч мама і тато намагалися тримати це в таємниці, але чутки все одно поповзли, як дим крізь щілини. Відтоді мене почали цуратися. Відкриту ворожість, звичайно, ніхто не виявляв – як-не-як, батько кращий в Ері некромант, що працює на королівську службу безпеки, а мама найталановитіша цілителька, яка врятувала не один десяток життів, але очевидно більше прихильно ставилися до мого молодшого брата.

Чому такий темний дар в мені з’явився і звідки він взявся, ніхто сказати мені не міг, або не хотів. Як ним керувати теж було справжньою загадкою. Я діяла інтуїтивно, коли бачила, що людині або звірові потрібна моя допомога, що час його на землі закінчено, і прийшла пора йому відправиться на переродження. Повз таких страждань я пройти не могла. Мою душу, немов щось вивертало назворот, ламало і перекручувало, якщо я не допомагала, тому, хто цього потребував. Тільки ось і я, і батьки розуміли, що рано чи пізно мені буде потрібен наставник, той, хто навчить мене керувати своїми здібностями. Адже кожен прояв дару Тог Анем висмоктував з мене непомірно багато сил, позбавляв здоров'я і скорочував життя, він непомітно вбивав, відвойовуючи у долі кожен новий день.

І ось тепер мені не віриться, що я отримаю ці знання. Хоч самого Деглана я не застала, але старець-відлюдник точно щось знав, якщо залишив цей щоденник, так, щоб я змогла його знайти. Можливо, він навіть сподівався дожити до мого прибуття, тільки от не склалося. Батьки ж відгукувалися про старого ченця, як про дуже мудру і проникливу людину, хоча і не приховували що Деглан мав вельми неспокійний і бридкий характер.

Обережно перевертаю сторінку і заглиблююся в читання. Палець повільно ковзає під рівними рядками, написаними гарним витіюватим, але трохи нерозбірливим, почерком.

Тог Анем - забирає душі, дарує благословенну смерть, полегшує страждання. Провідник світлого Лудда на землі Домхейн.

Те, що я вважала прокляттям, те, що вважали прокляттям всі, виявилося благословенням згори, винятковим даром відчувати душі, які готові до переродження, знати, що десь там, в різних куточках острова Ері, є ті, які чекають їх, і моляться про їх прихід.

Деглан настільки трепетно, настільки тонко описав нашу природу, наше призначення, що я кожного разу перериваюся, щоб вгамувати емоції, які переповнюють мене, і внутрішнє тремтіння, прочитати ще раз і насолодитися почуттям потрібності, важливості і значущості.

Провівши стільки років у переконаннях, що я брудна, неправильна, негідна і проклята, я зараз не можу усвідомити те, що читаю. Вірю і не вірю одночасно.

Мама і батько постійно намагалися мені довести, що це не так, що я сама чудова і талановита дівчинка на землі, що я можу приносити порятунок людям, що все, що говорять про мене лише дурні вигадки, створені страхами і невіглаством. Але це ж мої батьки, вони безмежно любили б мене завжди, не дивлячись ні на що. І одного разу сказані кимось із селян в запалі гніву слова, навіки оселилися в моєму серці і зростили невпевненість в душі. Хоча з часом я поборола і її, вірніше, думала, що поборола, навчилася жити і дивитися на себе зі сторони, розумом тямлячи, що роблю добро. І ніколи не хотіла собі іншої долі, іншого призначення.

Серце кожного Тог Анем це дороговказна нитка для заблукалої душі, нитка, але не канат, який тягне наверх. Нитка вказує дорогу, направляє, проводжає.

Досі я ж була лебідкою, що бездумно тягне на собі, надриваючись під вантажем гріхів і туги ввірених мені людей. З тваринами легше, вони самі знаходять потрібну стежку, інстинктивно відчуваючи правильний шлях. Люди ж, обтяжені страхом, ненавистю, жалем, тикаються, немов сліпі кошенята, йдуть навмання в темряві, або ж зовсім стоять на місці, боячись зробити крок вперед.

Я повинна стати цією ниткою, і я тепер знаю, як це зробити.

Поки чекаю вікінга в кімнаті, соваюся в хвилюванні на ліжку, немов воно не встелене м'якою периною, а сповнене гострих шипів. Розмова в голові прокручується по десятому колу, а все одно, коли заходить Інгвар, я і рота не можу розкрити.

- Ну, Гвені, розповідай, - усміхається куточком губ вікінг. - Як ти примудрилася знову довести мого помічника до такої люті.

Похмуро дивлюся на чоловіка. Сердиться чи ні? Сван, напевно, не посоромився в фарбах розписати моє купання, але Інгвар, схоже, не все прийняв за чисту монету. Або бридкий, варвар вирішив промовчати, в надії, що я таки зроблю свою справу, щасливо заберуся з острова і більше йому не буду очі муляти.

- Я обряд прощання проводила, - похмуро кажу. - Для Бреді. Він не заслужив вічність нудитися в прикордонні. Але це не важливо Інгваре…

- А що ж важливо? - посмішка зникає з його обличчя. Він підходить до мене близько-близько, сідає поруч на ліжко, проводить подушечками пальців по моїй щоці, обводить губи. - Що ж важливо, Гвені?

Думки плутаються, немов закутані павутиною, тонкою, майже невагомою, але до нестями міцною, метушаться незв'язно, як ті мухи в пастці павука.

- Я знаю, як всіх врятувати. Я зможу позбавити вас від унанде! - знаходжу в собі сили виринути з цього солодкого марева і сказати те, що збиралася.

- Ні! - твердо відповідає вікінг, тепер його пальці, пестячи, обводять мої вилиці, спускаються до шиї до самої сорочки.

- Як ні? - ще не до кінця вірю в те, що почула. Може, він мене не так зрозумів?

- Ні, - повторює Інгвар і його губи накривають мої.