Розділ 20

А через деякий час ми і справді наближаємося до жвавого міста на березі моря. Приставши до першого з безлічі причалів, вікінги, нарешті, отримують можливість зійти на сушу. З галасливих і радісних розмов, які ведуться навколо, я розумію, що це остання зупинка перед рыдним домом. До того ж команда Гуннара залишається тут, а Інгвар свою забирає далі. Ось чому варвари планують затриматися до ранку, прощаючись з друзями, з якими вони провели не один місяць у поході.

Місто Унг здається мені занадто великим і гучним, і я б з великим задоволенням хоч одним оком оглянула б його, але нас збираються залишити на дракарі під наглядом кількох вартових, в числі яких і старий Ове.

- А навіщо мені йти? - спльовує за борт старий у відповідь на моє запитання про те, чи не хочеться і йому прогулятися. - Я своє вже відгуляв, а сім'ї у мене немає, щоб підшукувати їм гостинці на базарі. Інгвар вся моя рідня.

Мені подобається Ове, подобається, як він ставиться до нас, без зневаги, не принижуючи і завжди допомагаючи, якщо є в тому потреба, не те, що Сван. От він мені здається справжнім породженням темряви, так і чекає, як би вразити так, щоб було найболючіше.

Роздавши нам по невеликому коржику і рибині, Ове влаштовується на перевернутій діжці і питає:

- А хочете почути, як ми ходили на Міраград?

Я відкриваю від подиву рот, не в силах повірити, що вікінги були і там.

Міраград величезне і дуже заможне місто, яке знаходиться далеко-далеко за морями, в краях, де завжди сонце і тепло, а снігу майже не буває.

Нам вже відомо, що старий полюбляє розповідати казки. Він іноді розважав усіх своїми історіями, коли нічого було робити. По-моєму його варвари скальдом називають.

- Кажуть, вулиці там мощені золотими злитками... - задумливо вимовляю я, відкушуючи шматок коржа.

Ове хитро посміхається, погладжуючи сиві вуса, і відпиває зі свого кухля ель. Але тільки він відкриває рот, щоб відповісти на моє запитання, як на нас падає тінь.

- Вставай! - чую я наказ Інвара, і здивовано піднімаю очі.

- Навіщо? - невдоволено суплю брови. Знаю, що мій язик мене до добра не доведе, але іноді у мене не виходить вчасно його прикусити. Вікінг скрипить зубами, і я квапливо відкладаю обід і швидко підводжусь на ноги, щоб хоч цим загладити провину за свою нестриманість.

- Ове, зараз підійде Ньял до тебе на допомогу – заявляє ватажок вікінгів. - Він сам зголосився чергувати на кораблі. Ти ж знаєш, яка у нього Інгун ревнива.

Ове сміється, показуючи міцні жовті зуби, і на губах Інгвара теж прослизає легка ледь помітна посмішка. І від цієї посмішки серце у мене якось солодко завмирає в грудях. Трясу головою, відганяючи цю ману, і раптом відчуваю, як чоловік хапає мене за руку.

- Ми повернемося через кілька годин – ставить він до відома тихенько хмикнувшого старого.

У бідного Ульріха брови від подиву підскакують аж до самого волосся. Та я й сама, сторопівши, ледь не спотикаюся на рівному місці, слідуючи, як на прив'язі, за варваром.

- Червоне, Інгвар, ти запам'ятав? Тільки червоне! - висовується зі свого намету Йорун, і кричить нам навздогін.

Я ледве встигаю за широким кроком воїна, і, навіть, іноді біжу, коли ми спритно лавіруючи в натовпі, минаємо галасливий ярмарок і заглиблюємося в місто.

На язиці так і крутиться питання про те, куди так цілеспрямовано мене тягнуть, але я навіть дихаю насилу, захекавшись від швидкої ходьби, на розмови сил вже не залишається.

Зупиняємося ми тільки перед дверима якогось дивного одноповерхового кам'яного будинку. На вході сидить беззуба стара, методично перераховуючи дрібноту в глиняній мисці.

- Два мідяки, - бурчить вона, навіть не глянувши на нас. Я злякано відступаю на крок, готова в ту ж мить кинутися навтьоки, але пальці варвара міцно стискаються навколо моєї долоні.

- Куди ти мене привів? - Хрипко питаю, смикаючи рукою. - Це що, будинок терпимості?

Авжеш. Він мене вирішив в рабство продати, дізнавшись, що я дівчина. Ось і розкрилися його мерзенні плани.

Я відчуваю, як підкошуються від жаху ноги, і спираюся долонею об стіну будівлі. Але на моє здивування, стара тихо крякає від сміху, а потім і зовсім починає реготати. Гидотний Інгвар, неки б його забрали, теж.

- Ти з яких боліт таку дику витягнув – витирає стара виступивши на очах сльози. - Вона лазню що, перший раз бачить?

- Вона родом з Ері, - відсміявшись, пояснює вікінг і штовхає мене в спину. - Іди вже ... Гевін! І не думай навіть тікати. Твої лахміття я заберу. Будеш мене чекати тут!

- Там є, кому їй допомогти? - звертається він уже до старої, а я заходжу в невеликий напівтемний коридорчик, відчуваючи, як моє обличчя палає від сорому.

- Є, - киває стара і, повернувшись, кричить кудись углиб приміщення. - Руна, допоможи цій дикунці.

На зустріч мені виходить низенька жінка, і я розумію, що це та сама Руна.

Крім того, що вона відразу ж відносить мої речі Інгвару, більше мені нема в чому їй дорікнути. Показавши як і чим мені користуватися, Руна залишає мене одну.

Даремно ці варвари так зі мною. Лазня майже не відрізняється від нашої купальні в замку, хіба, що пару побільше, від якого у мене починає крутитися голова.

Замислюватися про те, навіщо Інгвару мене вести в лазню я вже не наважуюся, просто насолоджуюся можливістю бути чистою. Навіть осел вже б здогадався, що мій секрет для вікінга секретом не є. Руна, і та відразу зрозуміла, що я жінка. Хоча це ж жіноча лазня, навряд чи сюди б чоловіка привели. А вбрання черниці від вбрання черниці нічим не відрізняється, хіба, що сестри носили ще на голові білі або коричневі хустки.

Закінчивши купатися, виходжу з кімнати, загорнувшись в чисте велике простирадло, і Руна зараз же вручає мені невеликий згорток, в якому я знаходжу гарну сукню приголомшливого червоного кольору.