Розділ 6

– Ай-ай-ай, - хитає головою відьма, єхидно посміхаючись. - Такий сильний хлопець, а злякався слабкої старої.

- Ви мене опоїли, - звинувачувальним тоном промовляю я, відсуваючись ще далі. Може вона і стара, але, володіє магічними силами. Жоднісіньких сумнівів немає, що такі, як ця жінка, аж ніяк не безпечні особи.

- Це ліки, дурню - фиркає Йорун. - Голову твою лікувати потрібно. Якщо не станеш пити, потім в старості будеш маятись.

– Чи доживу я до цієї старості, - бурчу собі під ніс, вперто залишаючись на місці.

-Доживеш-доживеш... куди дінешся... - пророкує відьма і знову простягає миску. - Пий, кому кажу! Я ж і змусити можу…

У животі у мене починає бурчати від голоду, а я згадую, що з позавчорашнього вечора нічого не їла, проспавши цілий день і відключившись ввечері.

- А голодом мене теж морити будуть? - забираю у неї з рук горнятко і залпом вихиляю його огидний вміст.

- Ось вип'єш все – уважно стежить за моїми діями Йорун. - Тоді й погодую. Вчора не можна було. Тебе б знудило, навіщо даремно продукти переводити? Їх і так не багато.

Та вже і справді, навіщо... слухняно допиваю зілля, розсудивши, що вбивати мене очевидно не збираються. Принаймні, зараз… Інакше, для чого це все... Знову присипляти також сенсу немає - тягни потім мою тушу на дракар. Поклажі і так вистачає.

Побачивши, що я, нарешті, виконала необхідне, відьма підбадьорливо гладить мене по голові, як цуценя, їй богу, і виходить за сніданком, наказавши сидіти в її наметі.

Втім, я і не думаю кудись тікати. По-перше - на голодний шлунок безглуздо. По-друге - я ще не зміцніла. І, по-третє - зараз ранок, вікінги виспалися і набралися сил, і сховатися мені буде набагато важче, ніж, наприклад, ввечері. Тому я залишаюся на місці і беруся розглядати чим обставлене тимчасове житло чаклунки.

Ну, нічого особливого. Якісь ганчірки, посуд, книга ... Книга! Точно, щоденник Деглана!

Беруся нервово себе обмацувати, шукаючи її. Точно пам'ятаю, що кидала за пазуху, а тепер її там немає. Де ж вона? Загубила, коли тікала? Або хтось забрав?

На очах виступають непрохані сльози, і я сердито змахую їх рукою. Роззява я. Дурна гуска! Стільки її шукати, щоб потім взяти і втратити!

Але жаліти і лаяти себе далі не виходить, бо полог шатра відкидається і всередину заходить Йорун з мискою в руці.

- Їж – наказує вона. - І швидше. Вже треба вирушати. Сонце тільки-тільки зійшло.

Жадібно ковтаю сіру в'язку субстанцію, яка схожа на кашу, і навіть не звертаю уваги на те, яка вона гаряча. Голод висушує живіт, і моєму організму абсолютно все одно чим зараз наповнити шлунок.

- Наївся? - хмикає Йорун, забираючи порожній полумисок. - А тепер вимітайся! Твою голову я підлікувала, на цьому моя робота закінчена. А тебе вже Сван чекає біля шатра, щоб з іншими на корабель доправити.

Стрілою вилітаю з намету, і відчуваю, як сталевим обручем змикаються на моєму плечі чиїсь пальці. «Ну, скільки можна мене так хапати!» - подумки стогну, похитнувшись від того, що темніє в очах.

- Стояти, шмаркач, - гаркає Сван. - Далеко зібрався?

- Ні, - проморгавшись відповідаю, похмуро дивлячись на свого конвоїра.

- Вся твоя братія вже на борту, - цідить він крізь зуби. - Тебе тільки, принца, чекають.

- Я тут ні до чого – тихо огризаюся. - Це ви мені макітру ледь не проломили.

Казати грубощі варварам, звичайно, необачно і нерозумно. Але, якщо вони мене лікували, отже, я їм для чогось потрібен. А цей Сван мене відчайдушно бісить. Терпіти не можу таких людей, які вважають себе володарями світу.

- Ах ти, щеня! - замахується на мене величезним кулачищем вікінг. Зі страху заплющую очі і прикриваю обличчя вільною рукою.

- Сване, - зовсім поруч звучить голос. - Не чіпай його!

Обережно відкриваю одне око і приголомшено дивлюся на ярла Інгвара, що стоїть зовсім поруч.

- Та ти чув, що він сказав! - обурюється Сван, але руку випускає.

– Чув. А раптом він здохне у нас по дорозі від твого удару? Сам знаєш, чим це загрожує…

- Так, ярле, - скрегоче зубами Сван.

- Але якщо ти, молокососе, - виблискує на мене очима ватажок варварів. - Ще раз пащу відкриєш - батогом вчити буду... особисто... чув мене.

Ствердно киваю, завмираючи від страху. Цей точно слів на вітер не кидає...