Глава 21

Не розумію... невже почуття, що спалахнули тієї ночі до цього чоловіка нікуди не ділися? Не змилися тими слізьми, що я виплакала ? - я по кругу задавала собі ці питання. 

Мені потрібно визнати правду! Не обманювати себе, що я не змогла забути ту ніч, його ласку та погляд...

Всі спогади лише притаїлися в куточку мого серця... Не забулося нічого!  Цей погляд і після розлуки викликає у мене мурашки по тілу. 

Марта застигла на порозі, намагаючись опанувати себе. Її серце калатало, ніби зараз вирветься з грудей. Усе, що вона намагалася забути за останні пів року, зараз повернулося з подвійною силою. Погляд Андрія, його хриплий голос, маленька дівчинка, яка, схоже, була тим самим "сонечком", про яке він згадував того ранку.

Аля знову подивилася на Марту великими очима й усміхнулася:
— Ти будеш моєю новою нянею?

Марта злегка усміхнулася, намагаючись приховати сум'яття.
— Сподіваюся, я тобі сподобаюся, — відповіла вона, присівши, щоб опинитися на рівні очей дівчинки.

Андрій прочистив горло й зробив крок убік, запрошуючи Марту увійти.
— Заходь. Нам потрібно поговорити, — його голос звучав стримано, але в погляді було стільки всього: здивування, радість і, можливо, навіть страх.

Марта ввійшла до простого, але затишного будинку. У вітальні стояла коробка з дитячими іграшками, поруч — книжки та альбоми для малювання. В повітрі відчувався легкий аромат кави й домашньої випічки. Андрій запропонував їй сісти на диван, але Марта вирішила залишитися стояти. Їй здавалося, що, сидячи, вона втратить ту крихту впевненості, яка ще залишалася.

— Чому ти пішла того ранку? — тихо запитав він, спостерігаючи за нею.

Марта стиснула губи. Вона не знала, з чого почати. Сказати йому, що тоді почула? Зізнатися, як їй боляче було чути його слова про іншу?

— Це не має значення, — нарешті відповіла вона, намагаючись звучати холодно. — Я тут не для цього.

Андрій кивнув, але його очі не відривалися від її обличчя.
— Добре, якщо ти так хочеш. Але я радий, що ти тут. Аля тебе потребує.

Марта зустріла його погляд, але не сказала нічого. Замість цього вона звернулася до дівчинки:
— Ну що, покажеш мені свою кімнату?

Аля, зрадівши, схопила її за руку й потягнула нагору. Марта йшла за нею, відчуваючи, як Андрій усе ще дивиться їй услід.