Розділ 18

— Світлого шляху вашому духу, — беземоційно промовляє, злегка киваючи головою, та простягує мені одну каву.

Кліпаю спантеличено, гадки не маючи, що треба сказати у відповідь, тому лиш всміхаюся, як дурепа, та вичавлюю:

— Ем-м… привіт.

Ти ба, як усе просто, з ним особливо й грати не треба роль дуринди, можна просто бути собою. 

— Прогуляємося? — намагаюсь змінити тему. 

Відсьорбую з паперянки та ледь стримуюся, щоб не виплюнути все назад. Яке гірке! Це подвійне еспресо, зерна до якого смажили в самому пеклі?

— С-смачно, дякую, — видихаю, зрозумівши, що він спостерігає за мною.

Та на мій подив, кутики його губ смикаються, очі закочуються, а сам чоловік, роззирнувшись по сторонах, раптом нахиляється та стиха каже:

— Рідкісна гидота. Та іншої тут немає.

Гм-м… Наставник, який не нахвалює власну секту? Це щось новеньке. Чи це така перевірка? Важко спілкуватися з кимось, кому не довіряєш.

— Думаю, можна звикнути, — стенаю плечима та повільно крокую стежкою, змушуючи чоловіка рушити слідом. — Може розкажете трохи про це місце? Бо, якщо чесно, запрошення мені подарували, і я гадки не маю, що тут роблю. 

— Ми, здається, вчора перейшли на “ти”, — чую у відповідь і кокетливо всміхаюся через плече.

За кілька кроків стежка стає достатньо широкою, щоб умістити нас обох, і далі вже крокуємо пліч-о-пліч.

— Я не бачив тебе на своїх заняттях, — задумливо промовляє, і я відчуваю на собі його вивчаючий погляд, що обпікає щоку.

Від чого вона, зрадниця, одразу ж спалахує.

— А що ти ем-м.. викладаєш? Проповідуєш? Чи як це називається… 

— Схоже, ти справді не в темі.

— Абсолютно!

Ми перезираємось, і я мимовільно всміхаюся у відповідь на його посмішку.

— Самопізнання, — відповідає він. — Моя спеціалізація.

— Звучить цікаво, — задумуюся. — І що саме ви там робити, на цих заняттях?

— Приходь, дізнаєшся.

Хитро він. починаю розуміти, як потрапляють у всі ці секти. Це все через довбану цікавість!

— А де це відбувається? Є якийсь розклад?

Він занадто довго мовчить, щоб я змогла не глянути на нього знову. Брови зійшлися на переніссі, зиркає спантеличено у відповідь.

— Що? — ніяково сміюся.

— Я зранку в перший день обійшов усі кімнати, щоб роздати все необхідне. А кого не було, тим передали сусіди.

Ясно. Зітхаю, на автоматі відсьорбуючи кави, щоб заповнити паузу, доки обдумую, чи варто Захару скаржитися на трьох відьом. Здригаюся, проштовхуючи гірку рідину горлянкою, та вирішую, що… ну а кому, як не Наставнику, зрештою.

І розповідаю, що знайомство з ретритром проходить не дуже. Навіть ділюся знайомством із сестрами та Микитівною. Натякаю на те, що не проти змінити кімнату. 

І лиш замовкнувши, раптом помічаю невдоволення на обличчі в чоловіка. Він раптом зупиняється, здіймає на мене погляд і різко каже:

— На жаль, це неможливо. І суворо заборонено. Тобі доведеться залишитися в своїй кімнаті. 

Зміна його настрою трохи бентежить, і я не знаю, як на неї реагувати. Але це й не потрібно, бо він раптом здіймає руку, дивиться на наручний годинник і додає:

— Вибач, мушу йти. Світлого шляху вашому духу.

І, не очікуючи на відповідь, розвертається, щоб викинути паперянку з кавою до смітника, киває мені та швидко йде геть.

— Срачку вашій хаті, — бурмочу собі під ніс, проводжаючи його поглядом з-під лоба. 

Грію себе думкою, що це йому дійсно після кави припекло, і справа не в нашій розмові. Про всяк випадок теж позбуваюся гидотного пійла та, зітхнувши, крокую шукати кімнату сестер. Треба ж починати просвітлюватися, а я навіть не знаю де, бо мої сусідки, схоже, “забули” мені передати брошурку, чи що там було, в перший день.