Розділ 17

Почувши над головою ранкову мантру божевільної трійці, розплющую очі та ще з хвилину нерухомо лежу. Не знаю, чи то налаштовуюся на новий день у божевільні, чи то оплакую втрачену можливість померти уві сні.

А тоді згадую, що в мене побачення після сніданку з кримінальним елементом духовної спільноти. І одразу ж нервово підриваюся з ліжка. Під старече виття, що ні на мить не припиняється, порпаюся в валізі, в пошуку хоч чогось більш-менш привабливого. Зітхаю роздратовано, усвідомлюючи, що моєму гардеробу не йде на користь відсутність можливості розвісити його. Все безбожно зім’яте.

А чому я взагалі вирішила, що не варта навіть декількох полиць у цій кімнаті? Задумуюся. А й справді. Моє небажання тут знаходитися не означає, що я не можу бути повноцінною учасницею ретриту. А горгульї хай ідуть до біса. Витрушую всі свої речі на ліжко, підіймаюся на ноги та впевнено прямую до шафи. На шляху постає очікувана перепона. Одна з сусідок, що, здійнявши руки вгору, колихається якраз навпроти дверцят.

Чемно прокашлююся, щоб привернути до себе увагу, та чую лиш монотонне: “Ом-м-м-м”, від якого вже аж у голові судини лопаються.

— Перепрошую, дайте пройти, — гучніше прошу.

Судячи з того, як на мить сіпається голова бабки, все вона прекрасно розчула. 

Ну що ж, я намагалася бути ввічливою.

Ступаю вперед і, простягнувши руку, хапаюся за ручку дверцят. Тягну на себе, гепаючи сусідку по плечі, від чого та підстрибує, розвертаючись, і ойкає. В кімнаті на якусь мить стає блаженно тихо.

— Перепрошую, — з чарівною посмішкою промовляю, пробираючись повз неї. — І доброго раночку.

— Чого тобі там треба? — чується невдоволене за спиною. — А ну заберися від наших речей!

А тоді я опиняюся перед відчиненими дверцятами та розумію, що три відьми зайняли всі полиці та вішаки своїми лахами. Не залишивши жодного вільного місця.

— Це шафа загального користування, — твердо кажу. — І мені треба скласти кудись одяг. Тому звільніть місце.

Хотіла додати “будь ласка”, та почувши злісне зміїне шипіння позаду, вирішую, що перетопчуться.

Розвертаюся, сміливо дивлячись їм у вічі по черзі, ще раз вказую рукою на полиці, а тоді крокую до свого ліжка за речима. 

Очікувано, що вони й з місця не рушають, наче спеціально намагаються вибісити. Та мене це все настільки задовбало, що я беру стосик своїх речей і несу до шафи. Навмання вибираю полицю та одним різким рухом відправляю старече дрантя на підлогу.

Навіть не описуватиму, який здіймається галас, і скільки поколінь моїх нащадків проклято цього чудового сонячного ранку, та одну полицю я все ж відвойовую, а тоді з переможним настроєм перевдягаюся, не соромлячись засвітити голим задом перед своїми ворогами. Та бадьоро прямую на сніданок.

В тому, що переживши таке, я вже точно не повинна спасувати перед Захаром, — впевнена, як ніколи. 

До того моменту, як, вийшовши з їдальні, не помічаю його з двома паперянками біля підніжжя сходів. Сьогодні він у звичайній білій футболці та темних спортивних шортах, і виглядає настільки звичайним, що я аж завмираю, витріщаючись на нього. Доки мені в спину не врізається хтось, кому я перегородила шлях до виходу.

Вибачившись, швидко збігаю вниз. Опиняюся просто перед Наставником і гублюся остаточно, доки він вивчає мене поглядом зелених очей.