Розділ 16

— Що трапилося? — питаю, змушуючи голос звучати якнайприродніше й навіть трохи грайливо.

Намагаюся не показувати, наскільки всередині все стискається від страху. Натомість дивлюся у вічі, кокетливо змахую віями та розслабляю плечі, вдаючи повне здивування.

Захар на мить замирає. В його темних очах щире здивування, очевидно, що він очікував побачити перед собою налякане курча, а не дівчину, яка лупає очима й підтискає губки. Сильна хватка на моєму зап'ястку трохи слабшає, але він усе одно не відпускає.

— Ти вже казала комусь про те, що сталося на кухні? — цідить він крізь зуби, нахиляючись ближче. — Про свою знахідку.

О, а як давно ми встигли перейти на “ти”? Що ж, схоже, для нього це справді дуже важливо.

— Яку знахідку? — перепитую з найтупішим виразом обличчя, на який тільки здатна, і ледь помітно нахиляю голову набік. — Ви про ті собачі добавки?

Захар кліпає. Жорсткість у його рисах на секунду розмивається розгубленістю.

— Е-емм... так, — нарешті видушує з себе.

Схоже, йому й в голову прийти не могло, що існують такі наївні люди, як я. Відчуваючи себе майже в безпеці, вичавлюю з себе ідіотське хіхікання.

— Тю, а кому це цікаво? — закочую очі, удаючи найвищий ступінь нудьги, хоча всередині аж коліна тремтять від напруги. — Але якщо ми вже ем-м-м перейшли на “ти”, може... вип'ємо кави завтра?

Нахиляюся трохи ближче, відверто й грайливо дивлячись йому прямо в очі. Флірт — моя єдина зброя та найкращий щит зараз.

Захар застигає. Спантеличений вираз на його зазвичай суворому обличчі міняється так швидко, що на це навіть приємно дивитися. Його пальці на моїй шкірі повільно розтискаються, а в погляді читається повний шок від мого нахабства.

— Гаразд... — вичавлює він із себе не надто впевнено.

— Окі-докі, шеф, тоді зустрінемося завтра після сніданку!

Накручую пасмо волосся на палець і, кокетливо похитуючи стегнами, крокую назад до стежки. На півдорозі ще й озираюся на чоловіка через плече, посилаючи йому солодку посмішку. Захар так і стоїть, мов мармурова статуя, дивлячись мені навздогін.

Та варто мені переступити поріг їдальні й опинитися серед людей, як уся ця фальшива гра моментально злітає. Рука безсило падає вздовж тулуба, а грайлива міміка на обличчі змінюється похмурою втомою.

Гепаюся на вільний стілець за стіл сестер та їхньої тітки в геть паскудному настрої. Серце досі калатає десь у горлі, а перед очима все ще стоїть цей бісів Наставник.

— Ти виглядаєш так, ніби щойно побачила привида, — одразу ж помічає Андріяна, відриваючись від своєї порції тушкованих овочів. Її тонкі брови стурбовано сходяться на переніссі. — Що трапилося?

— Та нічого, — роздратовано зітхаю, підтягуючи до себе тарілку з якоюсь зеленою масою, що віддалено нагадує пюре з брокколі. — Просто мої кінчені сусідки по кімнаті… Навіть не хочу про них говорити.

Здається, навіть сувора Микитівна співчутливо зітхає, і лиш мовчазна Валентина байдуже відкриває рота, коли сестра підносить до її губ ложку.

Ідеальний час, щоб подумати про те, що я, бляха, накоїла. Не встигла реабілітувати себе, як офіційно вскочила в ще більшу халепу.

Це ж треба було додуматися. Запросити на каву чоловіка, який, найімовірніше, курує наркотрафік під прикриттям елітного духовного центру. І що найгірше доведеться тепер постійно підтримуючи образ тупуватої, спраглої до чоловічої уваги, дурепи. Якщо він хоч на секунду запідозрить, що моя гра на публіку — це лише прикриття для розслідування, навряд чи я доживу до кінця цього ретриту.

Ця роль завжди вдавалася моїй сестрі краще, ніж мені. Доведеться порепетирувати перед дзеркалом. Ура, моя перша медитація.