Розділ 15

Пальці тремтять, коли встромляю ключ у щілину. Вриваюся до кімнати 304 з єдиним гарячковим бажанням поскидати речі у валізу й гуглити перший же автобус із Тихої Долини.

Спиняюся посеред кімнати, важко дихаючи. Навколо панує тиша. Ліжка акуратно застелені, сусідок немає — мабуть, десь медитують, підпалюючи ліс.

Мене потроху відпускає. Закриваю двері на два оберти ключа й з полегшенням спираюся спиною на дерев’яне полотно. У замкненому просторі з'являється ілюзія безпеки, дозволяючи включити раціональну частину мозку.

Тікати не варіант. На воротах охорона. Непомітно проскочити з сумками точно не вдасться. Я не встигла дослідити всю територію, не знаю, чи є тут лазівки чи хоча б відсутність високого паркану по той бік річки.

Та й, в кінці кінців, я — журналістка! Небезпечні, кримінальні справи - моя стихія. Не боюся столичного кримінального авторитета Шмигельського, що вирішив будувати свою брудну імперію у Львові. Не злякаюся й наркоторговців під прикриттям табору для йоганутих просвітлених на всю голову фриків. Це ж матеріал року! Справжнє, брудне, небезпечне розслідування. Здатися зараз і просто втекти — означає дати Захару та тому, хто все це кришує, змогу вичистити всі сліди й спокійно працювати далі.

До того ж, у центрі повно людей. Поки я перебуватиму на видноті, ходитиму на загальні заняття, їстиму в їдальні й не забредатиму самітницею в хащі, Захар не наважиться нічого зробити. Він не ризикуватиме. Правда ж?

Головне, змусити його повірити, що я дурна, налякана міська панянка, яка просто шукала собаці смаколики, злякалася його суворого тону й геть нічого не зрозуміла про той клятий пакетик.

Підходжу до свого ліжка, витягую з-під нього валізу та за мить дістаю з самого дна свій записник. Клацаю чорною ручкою. Пальці все ще трохи тремтять, але думки вже кришталево чисті.

Розгортаю чисту сторінку й розмашистим, швидким почерком виводжу в центрі:

“Шлях Світла”, Тиха Долина.

Нижче підкреслюю кілька разів і додаю схематичні нотатки: — Собачий корм (Veghel, The Netherlands) -> «Пробна партія» — Білий порошок (зіп-пакетики) —  наркотики (Наставник Захар - ???)

Думки нарешті вкладаються в чітку, холодну схему. Страх поступається місцем чистому азарту розслідування.

Ховаю записник, вибираю одяг для вечері та прямую до ванних кімнат. Гарячі струмені води змивають залишки паніки та солодкуватий аромат кальяну, що, здавалося, в’ївся не лише у волосся, а й у шкіру. 

Вдягаю вільний светр, легкі штани й збираю вологе волосся в недбалий пучок. У дзеркалі на мене дивиться абсолютно спокійна дівчина. Жоден мускул на обличчі не має викрити, що я щось знаю.

Виходжу з кімнати й збігаю сходами на перший поверх. На вулиці вже стрімко вечоріє, а садовою стежкою в напрямку окремої будівлі їдальні потроху сходяться інші учасники ретриту. Ідеально. Залишатися серед людей — мій найкращий захист.

Ступаю на вимощену камінням доріжку. До освітленого ганку їдальні залишається буквально кілька метрів, звідти чути дзенькіт посуду та мирне бурмотіння просвітлених. Прискорюю крок, розраховуючи якнайшвидше злитися з натовпом.

Але в найменш очікуваний момент, перед самими сходами, з тіні простягається міцна долоня.

Зап’ястя обпікає чужим теплом. Сильна хватка миттєво змикається на моїй шкірі, і перш ніж я встигаю бодай крикнути чи ковтнути повітря, мене ривком затягують за кут будівлі. Прямо над головою – яскравий ліхтар, тому, на превеликий жаль, я одразу бачу того, хто мене викрав.

Похмурого гуру Захара.