Розділ 14

— Вибач, пробач, але мені терміново треба… — Я така схвильована, коли різко розвертаюся до чоловіка, що навіть не можу вигадати притомну причину своєї втечі. — Дуже треба!

— Гаразд. — Його губи тремтять у ледь стримуваній посмішці, і мені хочеться його обійняти за розуміння.

Що я й роблю. На мить огортаю його стан руками, притискаючись щокою до грудей. А тоді шепочу: “Дякую”, розвертаюся та майже мчу геть, навіть не роздумуючи, а чи в той бік взагалі.

Слава богу, внутрішній компас працює попри легкий туман у голові, і через кілька десятків метрів я опиняюся на знайомій садовій стежці біля дерева, під яким я читала книгу з догом.

До головного корпусу центру добираюся швидко. Збігаю сходами, перетинаю терасу та вриваюся в прохолоду холлу. На мить гальмую, щоб віддихатися та роззирнутися. Гублюся, кліпаючи очима на пусту рецепцію. І де ж кіборг Олена? Невже на підзарядці? Ну чому саме тоді, коли вона мені потрібна?!

Зітхаю розчаровано. Та вже розвертаюся до сходів, коли раптом помічаю на тих самих непримітних дверях кухні дармовисик із ключами в замку. Що ж це, якщо не справжній подарунок долі?

Навіть не роздумуючи, в два стрибки опиняюся поруч, хапаюся за клямку та розчахую двері. Всередині порожньо. Не тямлячись від щастя, просочуюся всередину. 

Серце в грудях калатає, як навіжене, розганяючи адреналін венами, доки підходжу до тієї самої шафки, присідаю навпочіпки та відчиняю її. Мішок на місці, там де й був. 

Засовую руку всередину, пальцями занурюючись у собачий корм. І майже одразу ж натикаюся на гладкий поліетилен. Я права, той зіп-пакетик не був випадковістю. Їх тут багато. Схоже на “пробну партію” наркотиків, еге ж? Роздивляюся сам мішок, шукаючи виробника, або хоча б країну. Veghel, The Netherlands. Гм… невже в Україні немає хорошого корму, що його аж із Нідерландів завозять? Сумнівно, враховуючи, що країна виробник має європейський порт і асоціюється з міжнародними вантажними потоками. Саме те, щоб…

— Що ви тут робите?

Я аж підстрибую, перелякано розвертаючись. Аж перед очима темніє від жаху, що мене застукали. Та найгірше те, що мені під ноги падає маленький пакетик із білим порошочком, який я необачно поклала собі на коліна, шукаючи решту.

А переді мною, в дверях, стоїть Наставник Захар, а його погляд повільно опускається вниз. На мить його очі розширюються від здивування. А тоді різко підіймаються вверх.

— Це кухня для персоналу, — чітко промовляє чоловік. — Покиньте, будь ласка, приміщення.

Га? 

В мене аж рот роззявляється від обурення. Ти ж, пес бродячий, сам мені запропонував тут почаювати, в день заїзду!

Але я різко стуляю писок, тільки-но до мого мозку доходить усвідомлення, в яку халепу я потрапила. Він знає, що я знаю про білий секретик у собачому кормі. 

А вбивають і за менше в цьому бізнесі…

— Я лиш хотіла взяти собаці трохи смаколиків і… — намагаюся поводитися невимушено, коли крокую йому назустріч і, як дурепа, накручую на палець пасмо волосся.

Кокетка, їбі його…

— Геть, — лунає у відповідь, і мене моментально здуває попутним вітром.

Повз Захара я пролітаю так швидко, аж у вухах свистить. Не спиняючись, злітаю сходами на третій поверх і, лиш опинившись перед дверима кімнати 304, потроху приходжу до тями.

А в голові лиш одна думка: треба забиратися звідси.