Розділ 13

— Ем-м… привіт, — невпевнено вітаюся, і чоловік нарешті здіймає на мене свої великі сірі очі.

Чи то гра світла, чи то частка моєї уяви, та на мить вони здаються такими світлими, наче в сліпих, і трохи моторошно зустрічатися з ними  поглядом.

— Вітаю, — широко всміхається він, і, здійнявши руку, простягує її мені. — Ласкаво прошу на мій корабель.

— “Чорна перлина”? — вихоплюється швидше, ніж я встигаю себе спинити, але незнайомцю, здається, це подобається, бо він тихо сміється, доки я, схопившись за його пальці, підіймаюся маленькими східцями всередину.

Місця тут небагато, тож, роззирнувшись, гепаюся на одну з подушок на долівці, ліворуч від чоловіка. Той одразу ж пропонує мені кальянну трубку, та я хитаю головою. Судячи з солодкого аромату, що витає навкруги, мені після кількох затяжок стане геть складно зібрати думки докупи.

— Маркіян, — раптом каже, повернувшись до перебирання струн укулеле.

— Емілія.

Він лиш киває, і декілька хвилин я слухаю незнайому мелодію, до якої ще й додається чоловіче хрипке “у-у-у-у, у-у-у-у”. І чи не вперше за останні дні я почуваюся на диво розслаблено. Заплющую очі, відкидаю голову на дерев’яну стіну альтанки та ні про що не думаю, окрім тихого “у-у-у-у”. Навіть не одразу розумію, що Маркіян уже не грає. Булькає кальян, і я привідкриваю одне око, щоб упіймати на собі задумливий погляд.

— Що тебе тривожить? — одразу ж запитує чоловік.

Я здивовано гмикаю. Невже на чолі написано, наскільки це місце мене дістало? А попереду ще двадцять дев’ять днів, бляха.

— Усе, — просто відповідаю. — Не знаю, як протриматися тут до кінця ретриту та не збожеволіти.

Маркіян задумливо видихає пару вверх, розвертається до мене та схрещує ноги.

— Не звикла розслаблятися?

— Ні на мить. Мій мозок постійно в роботі.

— Тоді це місце якраз для тебе.

Ох, дуже сумніваюся. Проте лиш стенаю плечима, не маючи жодного бажання сперечатися чи не з єдиною тут людиною, що не ставиться до мене вороже.

— Просто спробуй, — промовляє Маркіян. — Ходімо.

Він підводиться, витягує карімат і спускається в сад. Його рухи плавні, як у кота, і це чомусь так веселить, що не можу стримати хихотіння. А ще Маркіян – босий. Ступає своїми гігантськими ступнями по траві, розстеляє карімат і озирається на мене.

— Ну, гаразд, — бурмочу, встаючи.

В голові трохи паморочиться. Мабуть, не варто було вдихати ту пахучу пару.

— Ставай сюди.

Чоловік торкається мого зап’ястка, легко направляючи так, щоб я опинилася на каріматі. Тоді стає позаду, торкається моїх передплічь і веде долонями вниз, від чого шкірою розповзається тепло.

— Забудь про людей, відкинь страх і сумніви, — тихо промовляє над вухом. — Відчуй своє тіло. Відчуй вітер, сонце…

Маркіян підіймає наші руки вгору, його грудна клітка торкається моїх лопаток, теплий подих на скроні. Я заплющую очі та якийсь час намагаюся відчути все, про що він говорить. Вітерець, сонячні промені, що пробиваються крізь крони дерев, як починають боліти м’язи у піднятих руках… 

А ще в голові звучить чомусь голос Захара. “Пробна партія вже тут. Як, чорт забирай?!”. І мене раптом осяює думка. Що, як пробна партія, про яку він казав, це речовини, сховані в мішку собачого корму?!

Різко розплющую очі. Мені терміново треба знову потрапити на кухню.