Розділ 12

Гарячково тисну на кнопку, вмикаючи режим тиші на випадок, якщо Анька не почула й зараз почне надзвонювати, і блискавично заштовхую телефон на саме дно своєї сумочки. Притискаюся спиною до мокрого каменю й намагаюся навіть не дихати.

Кілька довгих, нестерпних секунд панує цілковита тиша, яку порушує лише монотонний шум річки та стукіт мого серця десь у вухах. Постать за деревами застигає, ніби прислухаючись до найменшого шелесту.

А тоді до мене доноситься голос Захара. Тільки зараз у ньому немає жодної оксамитової м'якості чи спокою. Чоловік карбує слова жорстко, зі сталевими нотками:

— Пробна партія вже тут. Як, чорт забирай?! Чим ви там у біса займаєтеся?

Пауза. Захар мовчить, вислуховуючи співрозмовника на тому кінці дроту.

— Не знаю, — відрубує він.

Знову коротка пауза, від якої в мене спиною пробігає табун крижаних мурашок.

— Вони щось готуєть. Будьте на сторожі.

Більше не лунає жодного слова. Чую лише шарудіння кроків, що повільно віддаляються. 

Обережно, затамувавши подих, визираю з-за мокрого каменю. Наставник уже стоїть спиною до мене й спокійно ховає у кишеню штанів... чорний смартфон.

Ага! Значить, для звичайних людей мобільники тут під суворою забороною, а сам Наставник без проблем вирішує свої темні справи?!

«Пробна партія вже тут»...

Пробна партія чого?

Мені здається, чи ця розмова з біса підозріла? Є, звісно, вірогідність, що це було щось абсолютно безобідне, типу партії аромапаличок чи масажної олійки, а розмовляє про це в лісі, подалі від усіх, ну бо… щоб не дратувати людей, у яких позабирали телефони, наприклад. 

Але моє журналістське чуття, що ні разу мене не підводило, зараз аж вібрує всередині, даючи зрозуміти, що тут щось більше. Щось небезпечне та сенсаційне. І воно мені дуже треба.  

***

Повертаюся назад тією ж стежкою, тільки значно повільніше та обережніше, щоб не наткнутися на Захара. Але гуру й слід простиг, тож, опинившись у саду, трохи видихаю. Хочеться десь посидіти та подумати про те, що я щойно почула, бо якісь пазли в голові ніяк не хочуть складатися, і це дратує.

Звертаю з головної алеї й ступаю глибше в тінь розлогих дерев, де сад стає густішим і дикішим. Думки про підслухану «пробну партію» гарячково крутяться в голові, розганяючи пульс.

Раптом до монотонного шелесту листя долучається дивний звук. Тихий, легкий, ритмічний. Замираю й прислухаюся. Це м'який передзвін струн із геть особливим звучанням.

Ступаю кілька обережних кроків, розсуваю гілки верби та помічаю затишну дерев'яну альтанку, заховану серед зелені.

На м’яких подушках прямо на дерев'яному настилі сидить чоловік. Не можу зрозуміти, чи він Наставник, чи учасник ретриту. На ньому лляна сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками та світлі широкі штани. На голові – довгі дреди та тоненькі косички, переплетені дрібними металевими кільцями. І хоч невеличка борідка та вуса додають віку, гадаю, він не набагато старший від мене. 

У руках тримає мініатюрну укулеле, легко торкаючись струн подушечками пальців. Поряд стоїть… кальян? Хлопець повільно затягується через мундштук, випускаючи в повітря густу пару, після чого знову перебирає струни довгими пальцями, всіяними кільцями.

А ще він вродливий. Суміш молодого Джуда Лоу та Джека Горобця, якщо цих двох узвгвлі можна схрестити. Від незнайомця віє абсолютною розслабленістю й невимушеним магнетизмом. Заворожена, застигаю в тіні кущів, роздивляючись тонкі риси обличчя, й вагаюся ступити ближче.

Його обличчя залишається нахиленим до інструмента, коли зненацька лунає спокійне, з легким оксамитовим хрипом:

— Приєднуйся.

Розгублено роззираюся довкола. Навкруги панує самісінька тиша й пустка, лише вітер колише крони дерев. Усвідомлюючи, що звертаються саме до мене, роблю перший несміливий крок до сходинок альтанки.