Розділ 10

Переді мною стоїть Захар. Ранкове сонце плутається в його темному волоссі, а зелений шарф колихається від легкого подиху вітру.

— Як і мобільні телефони, — додає він без тіні посмішки й повільно простягає до мене відкриту долоню.

Кілька секунд я просто кліпаю очима, переварюючи почуте. За територію, значить, не випускають без особливого дозволу, а тепер ще й єдину ниточку з цивілізацією забрати хочуть?!

Мій внутрішній бунтар аж на диби стає від такого свавілля. Це вже ні в які ворота не лізе!

— А в кайданки закують завтра чи вже зараз? — цікавлюся, виставляючи вперед обидві руки так, наче пропоную закувати мене негайно.

Наставник на мій саркастичний випад лиш смикає кутиком губ і раптом підступає ближче. Так, що торкається торсом моїх витягнутих пальців. 

— БДСМ практик у нас тут немає, — гуркоче низьким голосом, від якого в мене пересихає в горлянці. — Можете спробувати цвяхостояння.

І, висмикнувши з моїх спітнілих пальців смартфон, розвертається й спокійно крокує геть. А мав би спалахнути, як вампір на сонці від мого розлюченого погляду, яким я пропалюю його широку спину.

Чорт забирай… І що це щойно було?!

Добре, що в мене є звичка, тягати з собою ще й робочий мобільний телефон, інакше я б уже вчепилася в ту розтріпану шевелюру, намагаючись відібрати єдину річ, яка не дасть мені тут збожеволіти.

Ну, добре, — підіймаю з трави новий детектив улюбленої авторки та ніжно обтираю від піску, – одна з речей.

***

Вмостившись під крислатим горіхом подалі від чужих очей, я нарешті розслабляюся. Однією рукой тримаю книгу, іншою ж автоматично чухраю шовковисту чорну холку. Безіменний дог, який склав мені вчора компанію за вечерею, знову з’явився нізвідки хвилин п’ять тому, безцеремонно влігся поруч і поклав свою важку морду мені на стегно, наче ми знайомі вічність.

— Тримай, — бурмочу й згодовую йому з долоні чергову жменю «кісточок» із кишені.

Пес гучно плямкає, дбайливо збираючи з моєї шкіри кожну крихту, і знову заплющує очі від задоволення. А от мій власний живіт на таке видовище реагує зрадницьким, утробним бурчанням, від якого пес навіть вухом веде, прислухаючись.

Зітхнувши, згортаю книжку й підводжуся з трави. Годинника немає, а мобільний у мене щойно віджали, тож доводиться орієнтуватися за сонцем та власним апетитом. Пора б порознюхувати, коли тут взагалі годують.

Повертаючись тією ж стежкою, помічаю худеньку дівчину в зеленій сукні, яка мрійливо нюхає іриси, зарившись у суцвіття обличчям.

— Перепрошую, — невпевнено звертаюся до неї, — а ви не підкажете, коли тут обід?

Дівчина повільно повертає до мене блаженне обличчя й м'яко всміхається:

— Трапеза наповнення тіла й духу розпочнеться рівно о першій. Через пів години.

— Дякую, — киваю я й кваплюся до корпусу.

Часу якраз вистачить, щоб перевдягнути обслинені собацюрою шорти.

Залишивши чотирилапого приятеля дрімати в затінку тераси, швидко піднімаюся на третій поверх. Проте варто мені штовхнути двері 304-ї кімнати, як я завмираю на порозі.

Усередині стоїть такий сизий дим стовпом, що перша думка: МИ ГОРИМО!. Повітря густе, їдке й смердить сіном і старими шкарпетками, а з сизої глибини доноситься зловісне, ритмічне шепотіння.

Не встигаю я й рота відкрити, як із цього туману на мене виринає постать у білому. Одна з моїх бабок-сусідок, з виразом суворого екстазу на обличчі, простягає до мене палаючу зв’язку якихось сухих трав і починає завзято махати нею просто перед моїм носом, обкурюючи мене клубами смороду.

Я від несподіванки здавлено кашляю, відсахуюся й вибиваю з легень рештки кисню, гепнувшись спиною об двері.

— Та ви знущаєтеся?! — гарчу, прориваючись крізь цей смог прямо до вікна.

Схопившись за ручку, з силою розчапхую стулки навстіж. У кімнату нарешті вривається рятівне свіже повітря.

— Що ти робиш, нечестива?! — одразу репетує головна горгулья, сплескуючи руками. — Ти руйнуєш захисний купол! Ми очищаємо простір від твоєї важкої темної енергії!

— Вона видує весь астральний захист! — підхоплює друга, захищаючи долонею свій палаючий віхоть. — Зачини негайно!

— Якщо ви зараз же це не загасите, я викличу пожежну бригаду, і вони очистять вам простір прямо з брандспойта! — різко відрізаю я, навіть не дивлячись у їхній бік.

Ігноруючи обурене шипіння й зітхання, я демонстративно скидаю шорти, запихаючи їх десь на дно валізи. Натягую легку сукню, хапаю маленьку сумочку (потайки ховаючи всередину робочий смартфон) й розлючено крокую до дверей.

На обід я прямую дуже розлючена та ще й голодна. Якщо мені зараз не дадуть нормальної їжі, цей центр дізнається, що таке справжня «темна енергія».