Розділ 9

Їжа на сніданок теж виявляється вельми непоганою. До вівсянки на столі знаходяться смачні добавки у вигляді нарізаних сухофруктів, меду й навіть тарілочки волоських горіхів. Поки я мішаю всього потроху, приносять чай і булочки з варенням. Свіжі, теплі булочки! У мене слина тече від самого аромату, тож я швидко розправляюся з кашею, хапаю здобу й, відкинувшись на спинку стільця, вгризаюся в неї, ледь не стогнучи від задоволення.

— Валю, — раптом тихо промовляє брюнетка, заправивши за вухо сестрі розпатлане біляве пасмо. — Давай поїмо?

Валя на прохання ніяк не реагує, і Андріяна зітхає. Взявши тарілку, зачерпує вівсянки й підносить до її блідих губ. Та без жодної емоції на блідому обличчі відкриває рота й ковтає запропоноване. У мене від цієї картини мурашки по шкірі бігають. Мабуть, помітивши, що я перестала жувати, старша сестра вирішує пояснити:

— Торік із Валею трапилося лихо, яке її свідомість не витримала. Намагаємося повернути її до життя, возимо санаторіями, монастирі їй дуже подобаються. Сподіваюся, що й тут буде добре.

— Тут непогано, — кривлю я душею й підбадьорливо посміхаюся похмурій Микитівні, яка зиркає на Андріяну осудливим поглядом — мабуть, не розділяє ідею ділитися особистою драмою з незнайомцями.

Не зважаючи на тітку, брюнетка посміхається мені у відповідь, і, здається, навіть Валентина трохи розслабляє плечі. Закінчуємо снідати ми в затишному мовчанні, кожна думаючи про своє.

Я розмірковую, що робити з наркотиками в кишені й як вибратися з цього дивного місця. А немає нічого дивнішого, ніж пакетики з білим порошком у мішку собачого корму в ретритному центрі.

Озирнувшись, бачу, що посуд люди відносять до широкого візка на коліщатках, і кажу Андріяні, яка схоплюється на ноги, що сама все приберу на знак подяки за хорошу компанію.

Може ще не пізно попросити мене переселити? — з’являється в голові обнадійлива думка, коли повертаюся в кімнату 304, а горгульї вже на місці й зустрічають мене своїм коронним: руки в боки, губи стиснуті.

— Що я вже зробила? — тяжко зітхнувши, питаю.

Урок номер один, який я засвоїла ще під час поїздок в село до своєї бабусі: «краще одразу з'ясувати, в чому провинилася, ніж слухати бурчання весь день». Тут це навряд чи допоможе, але хоч прискорить процес.

— Як це, що?! — зло перепитує головна, яка завжди стоїть у центрі. — Ви подивіться, ще й нахабства вистачає так із нами розмовляти!

— Барахло своє розкидала, ліжко не заправила! — встряє друга.

— Ми тут прибиральницями не наймалися! — додає третя.

І це все? Стільки крику через таку дурницю? А нічого, що мені довелося ледь не тікати о шостій ранку від їхнього пекельного хору? Божевільні маразматички.
Ігноруючи злісне шипіння, підходжу до свого ліжка, акуратно заправляю постіль, складаю джинси назад до валізи (від ідеї складати речі до спільної шафи мене все ще пересмикує) і, захопивши першу-ліпшу книжку з сумки, залишаю кімнату.

Посиджу десь у тіні, почитаю на свіжому повітрі, поки мені остаточно не зіпсували настрій.

Пошуки затишного куточка приводять мене вглиб території, до саду, - доглянутого, але не повністю штучно сформованого. Вузенькі стежки петляють між кремезними віковими яблунями, крислатими грушами та пишними кущами гортензій із васильковими суцвіттями. Повітря густе, просякнуте солодкуватим ароматом повноцвіту та хвої, адже з одного боку сад плавно переходить у густий сосновий ліс.

Проходячи повз живопліт із туй, виходжу до невеликої сонячної галявини. Удалечині, на рівно вистриженому газоні, саме триває групове заняття з йоги. Дюжина людей у білому одязі повільно, наче в сповільненій зйомці, завмирають у химерних позах, намагаючись повторити за жінкою Наставницею «привітання сонцю». Збоку це виглядає настільки кумедно й водночас мальовничо, що пальці самі тягнуться до кишені.

Витягую телефон, плануючи зробити кілька кадрів цього езотеричного балету для Ані. Спеціально підбираю ракурс із-за куща, щоб зловити в кадр найбільш «просвітлені» фізіономії, аж раптом просто над моїм вухом лунає оксамитовий, але суворий голос:

— Фото- та відеозйомка заборонені на території центру.

Від несподіванки здригаюся й різко розвертаюся, ледь не впустивши гаджет у траву. Книжка з-під пахви все ж випадає, глухо гепаючись у траву.