Розділ 8

 Не знаючи, має вона якийсь стосунок до моєї знахідки чи ні, я дуже мудро вирішую, що мовчання — золото. Зробивши найбезневинніший вираз обличчя (роботи ж не вміють розпізнавати достовірність емоцій на людських обличчях?), підходжу до чайника, що саме клацає, вимикаючись.

— Давай швидше, — квапить мене жінка. — Зараз Наставник Деміен прийде, а я все ще не впевнена, що тобі можна тут перебувати.

Я киваю і, швидко заливши чайний пакетик окропом, підхоплюю стаканчик.

— Усе, спасибі, можете закривати.

Прошмигнувши повз Олену, яка нервово озирається на всі боки, кваплюся на вулицю. Почуваюся при цьому злодійкою і наркодилеркою одночасно. Навіщо взагалі цей злощасний пакет у кишеню запхнула, дурепа?!

Зі сплутаними думками виходжу в прохолоду ранку й озираюся. У перших променях сонця це місце здається набагато красивішим: зелена галявина, клумби, обкладені каменем, а он там, за рогом, здається, навіть сад, чи то парк.

Вирішую пройтися брукованими доріжками й роздивитися трохи територію. І мало не пропускаю час сніданку. 

Зате з'ясовую, що просто так звідси не втекти. Щойно я наближаюся до замкненої брами, як звідки не візьмись переді мною виростає силует у довгому лляному балахоні й суворим голосом цікавиться, чи маю я перепустку від Засновника? Хто це, уявлення не маю, тому кажу, що просто хочу прогулятися. Суворе обличчя під капюшоном насуплюється ще дужче, і так я дізнаюся, що виходити не можна тому, що: «Засновник відповідає за вашу безпеку, а її він може надати тільки на території центру», але в разі нагальної потреби він може видати перепустку. Просто чудово! Я що, у клятій в’язниці?

Коли нарешті знаходжу їдальню, всі якраз закінчують натхненні групові співи (дуже схожі на завивання моїх сусідок), і я тихесенько озираюся. Здається, всі розсідаються по четверо, мабуть, із сусідами по кімнаті, але бачити горгулій мені не хочеться. Тому я невпевнено підходжу до столика, за яким сидять сестри — брюнетка й дивна білявка з дерев'яним котом. Останній зараз гордо височіє в центрі столу. Навпроти них сидить старенька жіночка в окулярах. Та єдина, в тверезому розумі та при пам’яті, що навіть зараз час від часу глипає навкруги примружено.

— Вибачте, можна до вас приєднатися? — зніяковіло питаю, і підозріливі очі старенької проходяться по мені оцінювальним поглядом.

Зрештою, одна з сестер киває та навіть добродушно всміхається, від чого на душі значно легшає. Я вже шкодую, що мене поселили не з ними.

— Звісно, сідай, — запрошує мене й поплескує долонею по спинці стільця поруч. — Як тебе звати?

Переконавшись, що кишені шортів застебнуті й звідти в найневідповіднішу мить не вивалиться вкрадене добро, сідаю на краєчок стільця і, намагаючись не дивитися на дерев'яний бовван, тягнуся до глибокої миски з кашею.

— Емілія, — відповідаю, глянувши на дівчину. — А вас?

— Я — Андріяна, — представляється нова знайома та вказує рукою на свою сусідку. — А це моя молодша сестра, Вар… Валентина.

Білявка, яка незворушно сидить із складеними на колінах руками, на якусь мить насуплює брови, мабуть, відреагувавши на своє ім’я. Та не встигаю я й кліпнути, як дівчина знову блаженно всміхається, дивлячись на свою дорогоцінну фігурку.

— А мене можеш кликати Микитівною, всі так роблять, — зблиснувши скельцями в товстій оправі, представляється бабуся й кидає примружений погляд на сестер. — Тітка я… їхня.

— Дуже… приємно, — намагаючись не видати свого спантеличення, всміхаюся й поспіхом займаюся сніданком.

Сімейка хоч і дуже дивна, та все ж набагато спокійніша за тріаду горгулій.