Розділ 7

Наприкінці коридору за дверима з дуже конкретним написом на табличці «Душова» знаходжу ще двоє дверей з іще більш конкретними вказівниками: «Жіноча душова» та «Чоловіча душова». Недовго думаючи, заходжу в першу. Там на мене чекають три відгороджених одна від одної кабінки за шторками в горошок, що хоч трохи тішить. А ціла купа одноразових пакетиків із милом і шампунями на раковині перед дзеркалом узагалі викликає захват, трохи згладжуючи спогади про кошмарне пробудження.

Після душу стає зовсім добре, тож повертатися в кімнату я не ризикую. Переодягаюся просто там, залишаю рушник сушитися на мотузочці біля вікна й топаю на перший поверх. Годинник на телефоні показує лише шосту п'ятнадцяту ранку, і що робити майже дві години до сніданку, я не знаю. Оглянути територію?

У холі за стійкою ресепшена вже стоїть реєстраторка, чим знатно мене лякає. Побачивши мене, знову розтягує губи в натягнутій усмішці й бажає доброго ранку. І тут я згадую про пропозицію Захара.

— Вибачте, — несміливо звертаюся до адміністраторки, скошуючи очі на її бейджик (значить, вони таки їх використовують!). — Пані Олено, наш Наставник сказав, що у вас є ключі від кухні, де можна заварити собі чай.

Жінка міряє мене підозріливим поглядом і дуже навіть по-людськи невдоволено підтискає губи.

— Взагалі-то, кухня тільки для працівників. Але якщо Наставник вам про неї розповів, то, напевно... — Вона невпевнено барабанить пальцями по стільниці. — Гаразд, ходімо.

Нахилившись, Олена хапає зв'язку ключів і цокає шпильками у мій бік. Ось і підтвердження, що вона не людина. Де ви бачили адміністратора, який зміг би простояти весь день у такому взутті, тим паче з шостої ранку?! Тож я дуже обережно посторонююся, звільняючи їй шлях.

Ми підходимо до непомітних дверей без розпізнавальних знаків біля сходів. Жінка брязкає ключами, а потім відходить і змахує рукою.

— Проходь. Тільки швидко там, — попереджає наостанок, показує вимикач і поспішає повернутися на своє місце.

Кухня виявляється звичайною, невеликою і стерильно чистою. Усі поверхні у світлі ламп так блищать, що доводиться прокліпатися, перш ніж очі звикають. Чай і цукор знаходжу досить швидко, і навіть одноразові паперові склянки є. Тож, чекаючи, поки закипить вода в електрочайнику, вирішую з цікавості позаглядати в усі шафки. В одній із них помічаю здоровенний мішок із собачою їжею. Може, взяти трохи в кишеню? Раптом зустріну свого нового знайомого? Не чай же йому пропонувати!

Озирнувшись на двері, присідаю перед шафкою, простягаю руку й запихаю її у відкритий мішок із зображенням задоволеного мастифа. Зачерпую жменю «кісточок» і витягую. Між собачими хрустиками застрягає якийсь пакет, а потім і зовсім падає на підлогу. Я здивовано втуплююся в знахідку, придивляюся, і холодок пробігає вздовж хребта.

Ох, чорт... Це ж не те, чим здається, правда?!

Не знаю, скільки я так гіпнотизую пакетик із порошком, що підозріло нагадує героїн. Чи кокаїн? Я в цьому не дуже розбираюся, але якщо навіть такій необізнаній особі, як я, здається, що пахне смаженим, значить, найімовірніше, не здається.

Я так сильно занурююся в свої думки, витріщаючись на підлогу, що коли чую знайоме цокання, воно пролунає вже майже поруч. Не роздумуючи, підхоплюю пакетик, запихаю в кишеню разом із кормом, який так і стискаю в кулаці, і ледве встигаю зачинити тумбочку, як на порозі з'являється адміністраторка Олена.