Розділ 6

— Ого, та ти здоровань, — бурмочу ошелешено, коли звір повністю виходить на світло і виявляється... собакою.

Здоровенним догом, розміром із мене, якщо бути точнішою. Побачивши гострі вуха, я спершу отримую міні-інфаркт, думаючи, що переді мною гігантський доберман, але з обвислими щоками й сумним поглядом алабая. Тільки шерсть коротка, гладенька, і переливається у світлі ліхтаря, як чорний шовк, коли пес повільно підходить і водить носом, не відриваючи погляду від моїх пальців.

— Хочеш з'їсти мене чи обійдешся йогуртом зі смаком чорниці? — питаю я, повільно здираючи фольгу.

Обвислі щоки здригаються, коли собака швидко облизується, дивиться мені в очі й тяжко зітхає. На дерев'яну підлогу капає слина.

— Фу, приятелю, — зі сміхом похитую головою і ставлю відкритий стаканчик на підлогу.

«Приятель», жодного разу не зніяковівши, одразу ж наближається і, апетитно плямкаючи, починає довгим язиком нищити частину моєї мізерної вечері. Затишно влаштувавшись на підвісній лаві, підбираю під себе одну ногу й відкриваю другий йогурт. Ех, добре...

Час, проведений у чудовій компанії, сприятливо позначається на самопочутті, тож у лігво горгулій я повертаюся миролюбною, радісною і навіть не голодною (хоча мені перепадає тільки півтора стаканчика). Звір, що невідомо звідки взявся, зникає майже так само нахабно, як і з'явився — одразу після того, як з'їдає все і розуміє, що добавки не буде. Але одним своїм мудрим поглядом і неквапливими рухами він дарує мені частинку спокою. Так і чую його слова (якби він умів говорити, звісно), сказані чомусь голосом мого покійного діда: «Послухай, дівчинко, старого, який бачив багато чого в цьому житті... це все — тлінна метушня, а метушня — це поспіх. Усі ми поспішаємо прожити це життя, але до чого це призводить, га? До фінішу! Запам'ятай: якщо можеш смачно поїсти й солодко поспати, то життя вдалося».

Смачно я, припустимо, поїла, а от чи солодко висплюся?

Відмикаю двері до кімнати своїм ключем, який увесь цей час тягаю в задній кишені джинсів, — і слава Всесвіту, бо ночувала б на дивані в холі. Що теж непогано, принаймні там немає фанаток афірмацій, які бурчать із темряви. А саме такі моторошні звуки мене зустрічають, змушуючи зіщулитися. Я лише зітхаю (доволі тихо), а на мене вже шикають, наче тільки на це й чекають. До ліжка доводиться добиратися не тільки в темряві, орієнтуючись на вікно (телефон я витягати не наважуюся), а й навшпиньки, намагаючись навіть дихати тихіше.

Стягую кеди й акуратно ставлю на підлогу, знімаю джинси та, не знаючи куди їх прилаштувати, вішаю на спинку ліжка, витягую бюстгальтер, не знімаючи майки. І тільки тоді з насолодою заповзаю під прохолодну ковдру, що приємно пахне кондиціонером, солодко потягуюся й повертаюся до стінки. Цей божевільний день закінчується. Сподіваюся, наступний буде набагато спокійнішим.

***

На жаль, бажання не збувається. Ранок починається о шостій з такого тужливого «Пробуди-и-и-и внутрішнє світло-о-о-о!», що спросоння здається, ніби наді мною проводять ритуал з жертвопринесенням перед тим, як пришвидшити мою реінкарнацію.

Підірвавшись із ліжка, витріщаюся на три фігури, що колихаються під першими світанковими променями сонця в довгих білих лляних сорочках. Мамцю, невже не здалося?! Але потім придивляюся й зітхаю з полегшенням. Три мої любі злобні сусідки, не звертаючи на мене жодної уваги, продовжують читати мантру із заплющеними очима, взявшись за руки. Зрозумівши, що під це тужливе виття: «Я прийм-а-а-ю енергі-і-і-ію всее-е-е-світу-у-у» (і Галоперидол), нізащо не засну, а так наповнюся енергією, що мене посадять за потрійне вбивство божих кульбаб, вирішую вшитися геть.