Розділ 5

У приміщенні, більше схожому на тюремну камеру, взагалі немає місця. В центрі – стіл та чотири табуретки. Ліжка по кутах і одна-єдина шафа… яку доведеться ділити з сусідками. Про те, що доведеться ще й спати поруч із ними, намагаюся не думати. Цілий місяць!

Щойно сусідки кудись заберуться, зроблю фото для сестри — нехай подивиться, у яке «затишне місце» мене відправили.

Анька ніби тільки чекала, що я про неї згадаю, бо телефон у моїй задній кишені одразу ж вибухає страшним голосом соліста Powerwolf. Я вже й забула, що поставила на дзвінок «Army of the Night», щоб позлити надто чутливу колегу в редакції, тож підстрибую разом із тими трьома фанатками афірмацій.

Намагаючись швидко вимкнути звук, я водночас роблю декілька кроків до вільного ліжка, але горгульї перегороджують мені шлях. Приймають пози - руки в боки та шиплять, як старі кобри.

— Отже, так, — виблискуючи очима, промовляє та, що посередині. — Відтепер жодної музики, жодних увімкнених телефонів та інтернету. За межами кімнати роби, що заманеться, але тут ми не збираємося терпіти цей цифровий бруд. «Шлях Світла» — єдине місце, де можна відпочити від світу, що загруз у низьких вібраціях і…

Бла-бла-бла, яке я професійно пропускаю повз вуха.

Тут, мабуть, і 5G немає, — думаю собі.

Терпляче чекаю десь із хвилину, та старі писки все не закриваються, в одної горгульї, здається, аж вставна щелепа почала відклеюватися від напруги. Тож я киваю, роблю крок уперед і «випадково» впускаю з плеча сумку, яка з глухим «бум» опускається прямісінько на ноги тієї, що ліворуч. Вона ойкає, задкує і, впершись у ліжко, гепається на нього з розмаху. Дві інші, округливши очі, переводять погляди з мене на неї і назад.

— Ви мені дорогу загороджуєте, — спокійно повідомляю і, піднявши сумку, проходжу повз жінок. 

Ті перелякано розступаються, змушуючи мене всміхнутися собі під ніс. Маленька, та така солодка перемога.

Запхнувши речі під ліжко, я з гордо піднятою головою виходжу з кімнати, щоб набрати Аньку. Сподіваюся, їй там не краще, задля справедливості.

Влаштуватися доводиться просто на сходах, між поверхами. І щойно чую втомлене “Алло”, від душі душевно в душу виливаю на неї все, що думаю про це місце, любителів афірмацій і гуртожитки. 

Щоправда, на витівку з сумкою Анька реагує як типова занудна старша сестра й одразу читає нотації: 

— Це ретрит для повернутих на духовності людей! Ти там не як журналістка, тож поводься спокійно й не шукай пригод!

І ще всяке «бла-бла-бла», яке я навіть не слухаю, тримаючи телефон на витягнутій руці. Щоб вона перестала бубніти, доводиться покривити душею та триста п'ятдесят перший раз пообіцяти відростити собі сяючий німб і очистити ауру, перш ніж вона заспокоюється.

— Гаразд, Мілко, вже оголошують прибуття поїзда, — зітхає Аня. — На добраніч. Я тебе люблю.

— Я теж тебе люблю. Обережніше там.

Я обхоплюю себе руками й сиджу так, занурившись у роздуми, поки не розумію, що змерзла. Доводиться знехотя повертатися.

У кімнаті на мене чекає черговий сюрприз. Сусідки сидять за столом і саме доїдають вечерю. Побачивши мене, витріщаються, як на прибульця. І лише одна зловтішно оскалюється: 

— Ой, а ми думали, що ти не будеш, і розділили твою порцію. Для очищення організму корисно голодувати.

— Я розмовляла по телефону, — похмуро буркаю я, і мій живіт погоджується утробним бурчанням.

— Нічого не поробиш, треба приходити вчасно.

Поки вони зловтішно дивляться на мене, я помічаю на столі упаковку з чотирма йогуртами. Посміхнувшись, підходжу ближче, хапаю всю упаковку і, кинувши: «Нічого, задовольнюся легким десертом», грюкаю дверима з того боку. Ось вам, жадібні горгулі!

Перестрибуючи через одну сходинку, злітаю на перший поверх, оглядаю порожній хол і виходжу на терасу. З превеликим задоволенням приземляюся на м'яке сидіння лавки - гойдалки та оглянула здобич в приглушеному світлі ліхтарів. Благослови, Всесвіте, виробників, які кріплять до упаковок крихітні пластикові ложечки!

— Гр-р-р-р, — раптом лунає з темряви, і на мене витріщаються страхітливі очі з іншого кінця тераси. Причому перебувають вони на одному рівні з моїми...

— Ділитися не буду, — одразу ж тицяю в той бік ложкою. — Навіть якщо ти якась астральна сутність!

Тінь обурено сопе, і на межі світла від настінних світильників з'являються дві чорні пазуристі лапи. Що ж, із висновками я поспішила. Здається, ділитися все-таки доведеться...