Розділ 4

Вперше дозволяю собі оцінити весь натовп із автобуса навколо себе — цілих п'ятнадцять осіб.

Жіноче царство, де єдиний чоловік — худий, згаслий дядечко з розгубленими очима, виглядає так, ніби дружина відправила його сюди замість санаторію в Трускавці. Решта присутніх вдягнені в простий, вільний одяг, хтось мрійливо погладжує гігантський біло-фіолетовий камінь, схожий на аметист, а хтось просто блукає поглядом по пальмах із блаженною усмішкою.

Збоку, недобре зиркаючи в мій бік, топчуться, перешіптуючись ті три старушенції, яких я ще в автобусі запримітила. Як і вони мене, схоже. Бо по очах бачу, як у їхніх сивих головах зароджується ідея зробити мою ляльку вуду. Бр-р-р. Швиденько відводжу погляд, намагаючись позбутися відчуття морозцю, що котиться хребтом.

Позаду мене стоїть колоритна парочка: білявка, з вигляду зовсім молода, може трохи молодша за мене, з абсолютно відсутнім поглядом, беззупинно погладжує невелику дерев’яну фігурку кота. Серйозна брюнетка її ж віку, дбайливо притримує дівчину за лікоть. 

І лиш сувора пенсіонерка праворуч від них виглядає абсолютно приземлено. Вона єдина не піддається загальному психозу і з глибокою підозрою роздивляється все навколо, почергово оглядаючи то позолочені світильники, то самих «просвітлених».

— Емілія Шестакович тут? — промовив він, вдивляючись у натовп, і коли наші очі знову зустрічаються, до мене нарешті доходить, що це моє ім'я.

— Це... я, — зніяковіло бурмочу раптово охриплим голосом і підходжу ближче.

— Чудово. — Придушивши посмішку, Захар схиляється над аркушем. — Кімната 304, третій поверх.

Коли я роблю крок за ключем, він, не дивлячись на мене, тихо промовляє:

— Якщо болить горло, попроси в адміністратора ключ від нашої кухні. Там є чай із трав, лимони та малина.

Згоряючи від сорому під його проникливим поглядом, бурмочу: «Я в порядку, дякую», — і швидко відходжу.

— Ну що ж, — уже голосніше вимовляє Захар, звертаючись до всіх. — Ходімо заселятися.

Ми гуськом тягнемося за ним до широких сходів. Ті, кому дістався другий поверх, розподіляються коридором, а решті залишається чекати. 

На третьому поверсі нас уже шестеро: підозрілива пенсіонерка, худа білява дівчина з дерев’яним котом та з брюнеткою, що так ні разу й не відпустила її лікоть. На трьох горгуль, що стоять осторонь, намагаюся навіть не озиратися. Що ж, компанія зібралася, як на підбір. Але з везінням у мене так собі, тому готуюся до найгіршого.

І не помиляюся. Старушенції прямують просто до дверей із табличкою «304».

Захар, який іде поруч, спокійно зауважує:

— Ранкова практика та медитація відбудуться на головній галявині о 7:45 перед сніданком...

Жінки повертають до нього обличчя з неприхованим невдоволенням. Здається, ідея практики на свіжому повітрі разом із «звичайними людьми» їм не дуже імпонує. Вони, мабуть, розраховують на персональний вівтар.

Захар, помітивши це, сухо додає:

— Але якщо вам потрібне усамітнення для особистих афірмацій, зал для медитацій відкритий цілодобово.

Задоволені відповіддю, вони поважно проходять до кімнати. Тяжке зітхання виривається в нас із Наставником одночасно. Ми переглядаємося. Чоловік ледь помітно посміхається, киває мені й іде геть коридором.

Нічого, це всього лиш любительки аромапаличок. Могло бути й гірше (ні).

Але коли я входжу, затягуючи валізу, й зачиняю за собою двері, мій оптимізм випаровується. Ну, татуню, велике тобі спасибі…