Розділ 3

Поки ми крокуємо освітленою ліхтарями доріжкою слідом за чоловіками у світлих вільних шатах, я насторожено озираюся на всі боки, хоча довкола на десятки метрів видно лиш охайні газони та квіткові клумби, обкладені річковим камінням. Досить гарненько, як для секти. Вдалечині видніються скелети темних будівель, одна підозріло нагадує якусь східну купольну пагоду із химерними статуями біля входів.

Але наближаємося ми до новішої будови, більше схожої на сучасний готель або спа-комплекс. Триповерхова споруда з каменю, дерева та скла, увесь фасад освітлений десятками ліхтарів, широка тераса радує око лавкою гойдалкою та кавовим столиком. І зелень. Кругом так багато рослин у кадках, наче маленькі переносні джунглі. 

Мої роздуми перериває той сивочолий чоловік, ім'я якого я проспала в буквальному сенсі і тепер гадки не маю, як до нього звертатися. Бейджики б хоч носили, чи що...

— Сьогодні вже пізно, — повернувшись до нас перед самим входом, зазначає він. — Тому зараз вам видадуть ключі від кімнат, а з усім іншим Наставник ознайомить вас перед сніданком. І оскільки їдальню вже зачинено, вечерю вам принесуть у кімнати.

Відступивши, щоб пропустити нас, він промовляє: “Світлого шляху вашому духу” й зникає в сутінках.
Йому б ще цукрованих лимонних дольок, і був би вилитий Дамблдор в свої маразматичні роки.

Озираюся, щоб глянути, куди він пішов, але нікого не бачу. Розчиняється між соснами, немов примара. 

Так, тільки думок про привидів мені зараз і не вистачає...

Похитавши головою, міцніше перехоплюю ручку валізи й поправляю сумку на плечі. Сподіваюся, що шлях до кімнати буде недовгим, бо вже плече нестерпно ниє. Може, й справді десять книг - забагато? 

Разом з усіма проходжу крізь відчинені скляні двері й роззявляю рота від здивування. Не так я собі уявляла житлові корпуси в таборах для шукачів істини.

Хол виявляється світлим і просторим приміщенням із м'якими бежевими меблями, тропічними пальмами в діжках і комп'ютеризованим ресепшеном, поруч із яким на нас уже чекає симпатична жінка у звичайній білій блузі та спідниці нижче колін. Виглядає вона як працівниця п'ятизіркового готелю: сувора зачіска, серйозний погляд, ідеально рівна спина. Коли я вже вирішую, що переді мною якийсь мудрований робот, та розтягує губи в натягнутій усмішці, ледь не змусивши мене заволати — настільки моторошно це виглядає.

Але, схоже, ніхто нічого не помічає. Просвітлені сором’язливо роззираються.

Лише скосивши очі на Захара, я несподівано помічаю нормальну людську реакцію. Він теж веде плечима, ніби позбуваючись тривожних «мурашок», і ледь помітно кривиться, дивлячись на адміністраторку.

Я зі співчуттям спостерігаю, як чоловік знехотя наближається до стійки, а працівниця з готовністю робить крок до комп'ютера.

І все-таки не схожий він на гуру чи духовного провідника. Не те щоб я багато їх бачила, але навіть у того сивочолого «без-бейджика» явно виражена приналежність до цих вчень — у жестах, непохитному спокої і якійсь відчуженій піднесеності. Захар же здається трохи напруженим, смиканим і почувається наче не у своїй тарілці. 

А може я просто не очікувала побачити тут когось справді вродливого? Темне, майже чорне волосся, що спадає на чоло, варто йому нахилитися над стійкою адміністрації. М’язи, що напинаються під тісною сорочкою, коли рухається. А ще ці зелені очі, що здавалися мені чорними при світлі ліхтаря. Зараз же в них такі бісики танцюють, що в мене аж ноги мимовільно роз’їжджаються. Наче всього цього замало, він ще й напружено стискає зуби, слухаючи адміністраторку, від чого проступають красиво окреслені вилиці, — і все це робить його профіль ризиковано звабливим.

Поки я намагаюся переконати себе, що залипати на Наставника — це найпростіший спосіб зіпсувати собі карму, Захар зі списком у руках починає роздавати ключі.