Розділ 2

— Ти чого туди напхала? — важко дихаючи, кряхтить сестра, ставлячи мою сумку на тротуар.

Опустивши поруч свою легку валізу з барахлом, посміхаюся. Книги, ноут і всякі найнеобхідніші дрібниці кілограмів на десять я їй вручила з помсти. Знаю, що негарно, але не змогла втриматися.

Озираюся на величезний білий автобус. Увесь бік покритий банером із дивними символами та віршем. Тут і третього ока не треба, щоб зрозуміти, куди він їде. Варіантів два: дурдом або духовний оцей от… ретрит. Я б, якщо чесно, краще на стаціонарі відпочила. 

Скинувши тягар звичайних буднів і тривог,

Наповни душу вібраціями вищого буття.

«Шлях Світла» — це твій зоряний пролог,

Де ти віднайдеш справжній сенс життя.

Сподіваюся, в самому автобусі жодних вібрацій не буде, бо мене вже загойдує, а шлунок підозріло стискається.

— Ну, все, зараз розплачуся, — змахує скупу сльозу сеструня та обіймає мене.

— Від радості? — гмикаю, стискаючи її у відповідь. — Не хвилюйся, я й по відеозв’язку тебе діставатиму.

Прощаємося з Анею недовго, бо похмурий кондуктор, закинувши речі до багажного відсіку, мало не копняками заганяє всіх усередину. Цьомкнувши Аню в щоку, кидаю: «Я тебе люблю!» і скачу шукати місце біля вікна, поки їх усі не зайняли.

Гепнувшись у самому хвості, сповзаю нижче на сидінні й затикаю вуха навушниками. Що менше людей мене бачить, то менша ймовірність, що чіплятимуться зі своїми розмовами про чистоту аури. Я вже запримітила дивних дамочок із блаженними посмішками та в безформних білих лляних балахонах. Те, якими очима вони дивилися на мої потерті джинси й майку з Ріком та Морті, вже забезпечило мені пізнавальну лекцію про «низькі вібрації» мого гардеробу.

Три години пролетіли напрочуд швидко, бо я майже одразу відрубалася, а, розплющивши очі, побачила над собою того самого кондуктора, тільки ще більш незадоволеного.

— Приїхали, на вихід, — гавкає він і, розвернувшись, виходить на вулицю.

За вікном вже опустилися сутінки, тож видно нічого, крім силуетів дерев, що підпирають беззоряне похмуре небо. І куди мене принесло? Адже я так і не встигла залізти в гугл, щоб дізнатися про Тиху Долину. Тільки змусила себе послухати на ютубі пару лекцій про всі ці дивні духовні практики й афірмації. І це просто в голові не вкладається: деякі ж щиро вірять, що якщо тисячу разів повторити «я магніт для достатку», Всесвіт дійсно скине їм на голову мішок із грошима! Ех, якби все було так просто, я б і двох тисяч разів не пошкодувала, аби на Шмигельського напала пожиттєва срачка.

Коли виповзаю, напівсонна, з автобусу, виявляється, що всі вже з речами в руках зібралися перед високими кованими воротами та когось слухають. Над огорожею висить один-єдиний ліхтар, спотворюючи тіні своїм блідо-жовтим світлом та складаючи ще моторошніше перше враження.

Зітхнувши, беру з рук «люб'язного» кондуктора свої речі й приєднуюся до натовпу, щоб вловити останню новину.

— У нас усі розподіляються на групи, — склавши долоні на рівні грудей у східному привітанні, промовляє чоловік років п'ятдесяти у довгій світлій сорочці. — Але оскільки ви останні прибулі, і всі групи вже набрані, вашим Наставником стане Захар. 

Із тіні повільно виходить ще один чоловік — у білосніжній сорочці з розстебнутими верхніми ґудзиками та з легким темно-зеленим шарфом на плечах. Я ледь стримуюся, щоб не присвиснути.

Ну, здрастуй, Наставник Захар. Якщо в цій глушині є такі гарячі чоловіки, то мені, здається, починає тут подобатися!

Я мимовільно фиркаю своїм думкам, і Захар, різко здійнявши голову, дивиться просто мені у вічі.