Частина 5

  Екскурсія завершилася. Учні покидали карикатури та транспаранти на вантажівку, що мала відвезти агітаційний матеріал до школи, і розбіглися хто куди. Ольга Петрівна кокетливо поправила капелюшка і теж збиралася піти по своїм справам, але Володимир Несторович  нагнав її ззаду, підхопив під лікоть так цупко, щоб вона не вирвалася, і сказав з холодною посмішкою:

  - Нам в одну сторону, якщо я не помиляюся, Ольго Петрівно?

  - Помиляєтеся, Володимир Несторович, – відповіла вона, намагаючись випручатися.

 Але він по-наглому заперечив:

  - Не помиляюся. Раджу вам вислухати мене.

  Ольга вловила щось важливе і перестала пручатися.

  Володимир заклав руки за спину і вони повільно пішли разом по бульвару Шевченка в бік Бессарабського ринку. Коли вони відійшли на певну відстань, де вже можна було не боятися учнів, Володимир перейшов на «ти». Подивився на Ольгу гидливо, як на класового ворога, і промовив:

  - Ти схожа на недорізану буржуйку. Що це в тебе за непристойний капелюх з величезною стрічкою, від якої аж в очах пече?

  - Чого ти причепився? Хіба не бачиш, що стрічка – червона, як радянський прапор? – огризнулася вона.

  - Бачу, – був вимушений погодитися Володимир. – А все одно якось непристойно виглядає. По-буржуйськи. Справжні комсомолки носять червоні косинки.

  - Це не мій стиль, – легковажно відмахнулася вона. – Це все, що ти хотів сказати? Тоді я пішла...

  - Почекай! – він притримав дівчину за руку. – Слухай, що скажу. І дякуй, що попереджую тебе про небезпеку.

 Ольга насторожилася:

  - Яку небезпеку?

  - Наверху кажуть, що ми повинні проявляти пильність і доносити про ворогів народу. Так от: моя совість вимагає, щоб я доніс на тебе. 

  - На мене?! – Ольга злякано зупинилася. – Який же я ворог народу? Я роблю все, що від мене вимагають. І взагалі, я – комсомолка.

  - Буржуйка ти недорізана, а не комсомолка! – гримнув на неї Володимир. – Я про тебе все знаю. Ведеш антирадянський спосіб життя. І батько твій – підлий ковбасний спекулянт.

  - Він не спекулянт, – заперечила Ольга. – Він не перепродає чужу ковбасу, а виробляє свою.

  - Яка різниця? – щелепа Володимира випнулася наперед, і він став схожий на вольового комсомольця з офіційних плакатів. – Поки пролетарії помирають з голоду, ви, кляті буржуї, безсоромно обжираєтеся ковбасою!

  - Так навпаки! Ми робимо ковбасу, щоб пролетаріям було що їсти, і щоб вони не помирали з голоду.

  - Поговори мені ще! Хіба ви безплатно робочий клас ковбасою годуєте? Ні! Ви з нього гроші дерете!

  - Так мій батько з ранку до вечора працює, та ще й робочих держить. Хіба він не має права заробляти за свій труд?

  - Ага! Експлуататор! – переможно вигукнув Володимир. – Все, досить. Я зараз же йду в прокуратуру. Тебе, Ольго, разом з сім’єю, розкуркулять і відправлять у сонячну Сибір!

  Він сміявся над Ольгою, а вона, перелякана до смерті, не знала що робити. Він тріумфував. Нарешті він відчував себе переможцем над цією занадто красивою, яскравою, вдягненою по непролетарській моді дівчиною.    

  - Тобі кінець. І всій твої родині – теж! – сказав він с показним співчуттям, яке виглядало образливим. – Але є одна можливість врятуватися... – додав він після багатозначної паузи.

  - Яка? – Ольга схопилася за його слова, як за останню надію.

  - Ти знаєш... – туманно натякнув він. – Комсомолка повинна вдовольняти потреби комсомольця для того, щоб він не страждав від відсутності сексуальних відносин і присвячував весь свій час боротьбі за світле майбутнє.

  Ольга мовчала кілька хвилин. Їй було невимовно боляче і соромно, але погроза розкуркулення була ще страшнішою. Вони поволі наближалися до Бессарабської площі. Тоненько подзвонюючи, на Хрещатик виїжджав червоно-жовтий трамвай. Кияни прогулювалися, підставляючи обличчя сонячним променям...   

  - Я згодна, – схлипнула вона. – Тільки пообіцяй, що моїй сім’ї нічого не загрожуватиме.

  - Обіцяю, – кивнув Володимир. – Даю чесне слово комсомольця. Тільки ти повинна знайти, на кого мені донести як на ворога народу. Якщо не на тебе, то на кого?!

  Ольга батистовою хустинкою витерла сльозу. Вона вагалася. Але безпека власної родини була важливіше за чужих людей. Нехай вони самі викручуються, як можуть! Коли ставка у грі – власне життя, то кожен грає тільки за себе!

  - Варвара, – нарешті промовила вона.

  - Наша Варвара? Варвара Дяченко? – не повірив Володимир.

  - Так. Вона – дочка священника, якого вбили за те, що він молився за царську сім’ю.

  Нічого собі! – присвиснув Володимир. – Хто б міг подумати? А така ж скромна, така правильна... І ця мракобісна змія вповзла в наш «Гурток юних безбожників»!.. Ну що ж, завтра я з нею розберуся!