І
Тихий літній вечір повільно підкрадався до мене, поволі кутаючи в прохолоду. Цвіркуни стомилися суперничати між собою в траві. Час від часу тільки сплески риби переривали їхню какофонію. Після спекотного дня природа прокидалася замість того щоб засинати, так багато потрібно встигнути під покровом ночі. Трава ніжно лоскотала пальці запрошуючи ще раз до неї доторкнутися
Ледве помітний вітерець відірвав від думок, нагадуючи про більш нагальні справи. Треба палатку поставити .
Машинально витягуючи її з рюкзака обвів поглядом небосхил. Заграва на заході майже зникла і з річки потягло довгоочікуваною прохолодою. Будильник на четверту ранку. Рибка буде клювати сто ввідсотків. Десь, з-під лісу крикнула сова.
Ніч вступила у повне володіння землею. Накрила покривалом, зітканим з зірок та цвіркунів, заколисала в духмяній траві, приголубила шепотом річкової води. Палатка з велосипедом трохи порушувала загальну картину, та вели вони себе так тихо та непомітно… А густа темінь навколо вкінець накрила все довкола – тиша та благодать.
Будильник щось надто довго не давав про себе знати. Вже через сон перші думки дали зрозуміти, що пройшло багато часу, проте ще й не світало.
5.47. І чому це не світає? Годинник злетів на телефоні, чи що? Покриття немає… Дивно, вчора все працювало, ще на під´їзді сюди директор мене набирав - хвилин п´ять говорили.
Рука намацала якийсь прохолодний метал… Він був усюди, а палатка зникла. Повна темінь…
Незрозуміла тривога скувала все тіло.
Проте все вказувало на протилежне. Сон пропав миттю, відчував я себе нормально – я прокинувся. Вже механічно надибав знову мобільний та увімкнув ліхтарик. Світло одразу ж засліпило, не даючи змоги зорієнтуватися.
Навкруги сірі металеві стіни і ні звуку… Мозок відмовлявся це сприймати.
Зникло все – палатка, велосипед, спінінг – що було на мені те залишилося – мене пограбували? Хто? В цій глушині я був сам. Але факт реальності припер мене до цієї сірої стіни намертво. Всі намагання тверезо зібрати себе до купи марні. Серце шалено стугоніло в скронях. Здається мені нічого не загрожувало, та пояснити це самому собі надто важко. Я різко підвівся на ноги, та напевне, не контролюючи власні емоції аж підстрибнув. Тіло все дрижало, паніка оволоділа мною повністю.
Він звучав дещо глухо, неприродно. Знову включений ліхтарик додав ще більше питань. Стіна не закінчувалася…
Стіна обступила мене навкруги, ні одного кута. Повільно переходячи в стелю, а потім знову у стіну з протилежного боку і далі в підлогу, яку навіть ноги не хотіли сприймати. Легені вискакували з грудей, жадно хапаючи повітря. Повітря… Воно не вологе, не прохолодне, не вранішнє. Воно офісне, в кожному офісі таке повітря – сухе і мертве.
Думки наполохало світло, що з´явилося ніби нізвідки, заповнюючи кожну шпаринку кімнати. Та шпаринок якраз не було. Я стояв посеред овальної кімнати вже з брунатно-сірими стінами. Джерело світла відсутнє, та це не перешкоджало йому тут знаходитись. Вже достатньо шокований мозок в´яло зреагував на це. Я остаточно загнав себе в кут… Залишилося стояти та кліпати очима - як бовдур. Ні дверей, ні вікон. Сфера – де тільки я і все.