Розділ 3: Голос із глибин

Шепіт: Чому ви тут?…

Влад і Андрій завмирають. Жоден не дихає. Промінь телефона в руці Андрія скаче по стіні, поки той не притискає лікоть до боку

Андрій: Владе, скажи, що це радіо. 

Влад: Це не радіо. Стули пельку й слухай. 

Андрій: Тоді скажи, що це труба. Протяг. Щур, який навчився говорити. Хоч що-небудь, трясця його матері.

Влад: Кириле!..

Крикнув Влад тремтячим голосом, відлуння йде вниз по сходах. Відлуння повертається тричі, щоразу тихше. Востаннє звучить трохи інакше, ніж двічі до того

Влад: Кириле, це ми! Ти де?

Відповіді немає. Лише десь у глибині крапає ґрунтова вода. 

Андрій: Якщо він чув, чого ж не відповідає?

Влад: А я, по-твоєму, знати маю? Я такий самий, як ти. Нічого не розумію. 

Вони спускаються. Перший проліт, другий. Щаблі мокрі, по стінах біжить вода й збирається в калюжки на майданчиках. Цегляну кладку змінює бетон, потім голий камінь. У стінах з’являються темні прорізи, з яких тягне протягом. Запах паленого стає різкішим, до нього домішується щось солодке й нудотне, як від зіпсутого м’яса

Шепіт більше не повторюється, і від цього тільки гірше. Влад ловить себе на тому, що дослухається до тиші, як до співрозмовника, який ось-ось скаже ще щось. Андрій іде ззаду й шепоче собі під ніс, ледь ворушачи губами: раз, два, три, тридцять три. Лічить кроки, щоб не думати

Андрій: Якщо я не повернуся, мої педалі дістануться братові. Скажи йому, що я так вирішив.

Влад: Які ще педалі?

Андрій: Кросівки мої, дурню

Влад: Повернешся. Не смій навіть думати про це. Чуєш мене? Повернешся. 

Андрій: Ти це кажеш так само впевнено, як «батарейки нові».

Третій проліт. Четвертий. Сходи закінчуються вузьким майданчиком і коротким коридором із низькою стелею. Підлога мокра, у тонкому шарі води й сірого пилу

Промінь Влада ковзає по підлозі й зупиняється. У бруді відбитки. Правий кросівок, ліва боса ступня. Правий кросівок, ліва боса ступня. Рівно, без поспіху

Влад: Він ішов тут. Без лівого кросівка.

Андрій: Кроки однакові. Він не кульгав, не біг. Він навіть не помітив, що загубив.

Влад: Або?

Андрій: Або йому було взагалі байдуже. Може, напився в зюзю 

Влад: Та не став би він… Хоча хтозна, що в нього в голові діялося. Гаразд, годі балачок. Під ноги дивись. 

Влад присідає й торкається краю відбитка босої ступні. Вода в ньому ще не встигла витекти. Слід свіжий. Кирило пройшов тут не три дні тому

Влад згадує: «Нема чого втрачати». Він стискає кросівок у руці, потім ховає його до рюкзака

Сліди тягнуться до других дверей, у самому кінці коридору. Низьких, іржавих, із нерівним краєм. 

Андрій водить променем світла по краю дверей. Ні зварного шва, ні зрізу, ні слідів різака. Не те що в тих дверей нагорі

Андрій: Другі двері за ніч. Ті, сталеві, в підвалі школи, заварили, а хтось розрізав. А ці навіть не заварювали.

Влад: Значить, вони відчиняються зсередини.

Метал укритий символами. Ті самі, що на стіні сходів, тільки більші й глибші. У центрі вирізано постать людини без обличчя. Гладкий овал блищить, у ньому відбивається промінь, але не відбиваються самі Влад і Андрій

Андрій: Як думаєш, куди вони ведуть?

Влад: Сліди заходять досередини.

Андрій: Владе, дивись на овал. Там нічого немає. Ні нас, ні ліхтаря, нічого, взагалі нічого.

Влад: Не дивись туди. Очі на дорогу. 

Влад тягнеться до ручки. Андрій хапає його за зап’ястя

Андрій: Стривай. Ти зараз серйозно? Може, ну його нафіг, не варто туди пхатися? 

Влад: Ми прийшли по відповіді. Відступати пізно. 

Андрій повільно розтискає пальці

Влад раптом розуміє, що метал під його рукою теплий. Занадто теплий для дверей у такому холоді. Ніби за ними хтось щойно стояв, притулившись спиною

Долоня Влада лягає на метал, і двері здригаються. Гул. Той самий, який не прийшов минулого разу. Він проходить крізь залізо, крізь долоню, крізь ребра, і на секунду у Влада темніє в очах

Андрій: Ееей, ти чого завис? З тобою все нормально?

Андрій: Владе, трясця, ти живий там? 

Влад: Живий. Просто… П’ятдесят дві секунди. Гул запізнився. 

Андрій: У нього що, розклад збився? 

Андрій: Гаразд, проїхали.

Двері з глухим риплінням відчиняються досередини самі

За ними тепло. Це найдивніше: після холоду сходів тепло б’є в обличчя, як із відкритої печі. Пахне чаєм і машинним мастилом

За дверима починається тунель. Арковане склепіння й стіни вдягнені в бетон, подекуди він обвалився, і крізь діри стирчить голий камінь. Під стелею тягнуться труби й кабель. Тунель іде далі в темряву, а біля самих дверей, коло стіни, хтось облаштував житло. По підлозі розкидані папери із записами. Біля стіни лежав матрац зі зібганою, абияк кинутою ковдрою.

 На саморобному столі з ящиків поруч металевий термос, пара консервних банок, стос книжок. Біля іншої стіни лежить зварювальний пальник зі шлангами, підключеними до балона

Андрій: Тут хтось живе, схоже.

Влад підходить до столу й береться за термос. Той теплий

Влад: Йому години дві, не більше. 

У термосі тремтить вода. Дрібні кола розходяться по поверхні й затихають. Влад чекає. На тридцять п’ятій секунді кола з’являються знову