Розділ 2: Глибше в морок

Занедбана школа стоїть чорною плямою на тлі сірого неба. Влад і Андрій зупиняються біля входу. Тут, на околиці, не чути навіть машин

Андрій: Давай ще раз. Ми йдемо в занедбану школу, вночі, бо ти три дні тому бачив, як Кирило йшов сюди. Це весь наш план?

Влад: Це не план. Це все, що в нас є. 

Андрій: Класно. Просто чудово. Я не надто радий, мен.

Влад світить ліхтарем на двері. Ручку виламано, замка немає, тільки зігнута дужка теліпається на цвяху

Влад: Він точно був тут.

Андрій: Або ще сто людей до нього. Тут пів міста побувало, місце мешкання наркоманів, бомжів і сатаністів.

Влад спрямовує промінь на підлогу біля порога. У товстому шарі пилу тягнеться один ряд слідів: рифлена підошва, невеликий розмір. Сліди ведуть досередини. Назад жодного

Влад: Дивись. Тільки в один бік.

Андрій: Гаразд. Це вже не смішно.

Вони входять. Підлога рипить під ногами, пил здіймається й осідає в промені ліхтаря. Вітер пробирається крізь розбиті вікна й тягне на одній ноті

За кілька кроків підлога трохи здригається. Ледь помітно, як від метро, якого тут немає. Потім усе стихає

Андрій: Ти це відчув?

Влад: Так. Наче щось вдарило. Далеко.

Андрій: Метро в нас не будували, здається.

Влад: Знаю

Андрій дістає телефон і вмикає секундомір. Вони мовчки йдуть далі. На тридцять п’ятій секунді підлога здригається знову. Низький гул проходить крізь підошви

Андрій: Тридцять п’ять. 

Влад: Не накручуй.

Андрій: Я не накручую, я час засік.

Влад іде вперед і сам починає лічити про себе. На наступний гул промінь ліхтаря блимає й гасне

Темрява. Чути лише їхнє дихання

Влад: Чорт забирай... батарейки нові. Я тільки вчора міняв.

Він клацає кнопкою знову і знову. Нічого. Влад вмикає ліхтарик на своєму телефоні, і слабке біле коло вихоплює шмат коридору

Андрій: Якщо в тебе ще й телефон сяде, я йду додому. Без образ. Я на таку пригоду, в домі безхатьків, не підписувався.

Позаду лунає легкий скрегіт. Обидва обертаються. Коло світла нишпорить порожнім коридором. Нікого

Андрій: І шо це було? 

Спитав Андрій у Влада, дивлячись на нього з невдоволеною гримасою

Андрій: У мене зараз ледь душа в п’яти не дезертирувала. 

Влад: Певно, протяг. Або щури у вентиляції бігають, не мороч.

Андрій: Протяг, який шкребеться. Ну да, ну да, логічно.

Через хвилину ліхтар Влада вмикається сам. Влад дивиться на нього витріщеними очима й нічого не каже

У кінці коридору вони знаходять двері з табличкою «Підвал». Вони давно зламані: нижню петлю вирвано, перекошене полотно висить на одній верхній. Зараз двері прочинені, і з щілини тягне холодом

На пилу біля порога той самий ряд слідів: рифлена підошва, невеликий розмір. Він веде просто в щілину

Андрій: Ці двері висять тут сто років, а прочинив їх хтось нещодавно.

Влад: Він пройшов сюди.

Влад: Ми йдемо. Він наш друг. Все.

Андрій: Гаразд. Тільки в цей клятий підвал ти йдеш першим.

За дверима звичайні бетонні сходи, два прольоти вниз. Підвал як підвал: низька стеля, труби в білому нальоті цвілі, біля стіни складено парти з відламаними ніжками. Пахне вогкістю й старою фарбою

Андрій: Ти лічиш прольоти?

Влад: Два.

Андрій: Два поверхи вниз. Ну, підвал як підвал, школа як школа. Нічого не скажеш.

У дальньому кінці підвалу, за купою поламаних парт, стоять важкі сталеві двері. Над ними облуплена табличка: «Тех. приміщення. Вхід лише для персоналу»

По краю одвірка тягнеться грубий зварний шов. Поруч, трохи лівіше, свіжий зріз: блискучий метал, жодної цяточки іржі. Хтось нещодавно розкрив ці двері

Андрій: Їх заварили. Заварили, щоб ніхто не ліз. А хтось узяв і розрізав.

Влад: Кириле?

Андрій: Кирило болгарку з собою приволік? Смієшся? Він до школи з рюкзаком і в кедах ходить.

Влад: Значить, тягнув хтось. Або.. 

Андрій: Або ми йдемо туди, куди не можна.

Стулка прочинена на долоню. Зі щілини б’є холод, такий щільний, що з рота одразу йде пара, хоча надворі поки осінь, а не зима. Пахне мокрим камінням і чимось паленим, як після зварювання

Андрій: Якого біса взагалі в шкільному підвалі двері, які довелося заварювати?

Андрій раптом зупиняється й хапається за одвірок. Промінь його телефона тремтить

Андрій: Все, Владе. Давай повернемося. Подзвонимо комусь, в поліцію, не знаю куди. Хай вони шукають.

Влад: І що ми їм скажемо? Що друг пішов у занедбану школу, а ми, дебіли, полізли за ним і почули гул?

Андрій: Та хоч шо-небудь! Ми навіть не знаємо, що там унизу, та й завалити може нас.

Влад: Тому й ідемо.

Влад: Якщо скажемо в поліцію, Кирила не знайдуть, та ще й нам випишуть штрафи й батькам розкажуть.

Андрій: Ми двоє дебілів з одним ліхтарем, який до того ж сам гасне.

Влад: Страшно — розвертайся й валяй додому. 

Відлуння повертається з глибини кілька разів разом із сирим потоком повітря, дедалі тихіше й тихіше. Обидва замовкають