Розділ 1: Перший крок у темряву

Ніч. У кімнаті темно, лише тонка смуга світла з коридору лежить на підлозі. Риплять двері. Кирило відчуває, як хтось сідає на край ліжка

Батько: Прокидайся. Тільки тихо.

Кирило: Що? Тату, зараз третя ночі. Ти куди?

Батько: Ходімо, кажу тобі, шибенику. Тільки тихо, щоб мама не прокинулась.

Голос батька спокійний, але в ньому є щось, через що Кирило не наважується сперечатися

Вони спускаються в погріб під будинком. Серед скринь і старих інструментів стоїть обладнання батька: монітори, дроти, датчики апаратури, що йдуть крізь невеликий отвір у бетонній підлозі

Батько простягає Кирилові навушники й надягає свої. Спершу лише тиша, щільна, гнітюча. Потім, раз на тридцять п’ять секунд, низький гул. Разом із ним підлогою проходить ледь помітна вібрація

Кирило дивиться на батька. Той киває: «Ти теж чуєш»

Батько: Я це вже тиждень чую. Купив обладнання для експедиції, вирішив перевірити вдома, вночі. Поки налаштовував, почув.

Гул проходить підлогою. Батько чекає, поки він стихне

Батько: За моїми розрахунками, гул не просто під нами, а з боку околиці. Там тільки занедбана школа. Хоча навряд чи звідти.

Батько: Може, військові щось тестують. Мій друг розповідав легенду: під час війни під містом військові будували тунелі. А може, сусід просто ввімкнув у підвалі генератор. Словом, іди спати, тобі завтра рано до школи.

Батько: Стій, з тобою все гаразд?

І раптом шум у навушниках Кирила наростає, стає гучнішим, гучнішим, гучнішим. Кирило зриває навушники, яскравий спалах, писк у вухах і…

Кирило прокидається

Власна кімната. Сіро-туманний світанок. Тиша. Серце калатає, на чолі холодний піт. Підвал, навушники, батько: усе це було сном

Батька немає вже кілька місяців. Він поїхав із групою геологів до сусідньої області досліджувати стару шахту у службових справах, і там стався обвал. Людей шукали тиждень, потім пошуки припинили: надто небезпечно й надто дорого. Тіл так і не знайшли

Кирило довго сидить на ліжку й дивиться в стіну скляними очима. У руці шкарпетка. Потім одягається й іде до школи

Увесь день учителі звучать ніби крізь скло. Про птахів, які літають не так, як раніше, батько торочив увесь останній рік. Про гул під землею він заговорив лише за тиждень до від’їзду. Кирило тоді відмахнувся

Перед останнім уроком Кирило стоїть біля вікна. До нього підходить Влад

Влад: Привіт. Як ти? 

Кирило: Та все нормально.

Влад дивиться на нього й мнеться 

Влад: Слухай… про батька. Давно хотів сказати, та слів добрати не міг.

Кирило: Не треба.

Влад: Я просто… Якщо що, я поруч. Окей?

Кирило не відповідає й дивиться у вікно. Шкільне подвір’я порожнє, осінь, вітер ганяє листя по землі

Кирило: Нема чого втрачати. Давно вже нема чого втрачати…

Влад: У якому сенсі? Ти про що?

Кирило: А, забий. Це я так, про себе.

Дзвенить дзвінок. Кирило йде до класу, а Влад ще кілька секунд стоїть біля вікна й дивиться йому вслід

Після школи Кирило приходить додому. У домі тихо й холодно, так стало відтоді, як не повернувся батько. Мама майже не виходить зі своєї кімнати, ім’я батька тут більше не звучить, а його кружка так і стоїть на сушарці: ніхто не наважується її прибрати

Кирило мовчки їсть, потім бере з полиці старий ліхтар і дістає з рюкзака батьків записник. Він гортав його вже не раз. 

На останній сторінці карта міста, а на ній занедбану будівлю школи на околиці обведено олівцем. Під гуртком почерк батька: «Джерело. Перевірити, коли повернуся»

Кирило дивиться на цей запис, «коли повернуся». Потім закриває записник і кладе його назад до рюкзака

Кирило: Раз ти не повернувся, перевірю я.

Він виходить із дому надвечір, коли вже стемніло.

Глибока ніч. Він підійшов до будівлі. Кирило стоїть перед входом до занедбаної школи на околиці міста. Холодний вітер протягом шурхотить у порожніх вікнах, тіні від вуличного ліхтаря розтікаються по стінах. Небо затягнуте хмарами. 

Він стоїть біля входу й рахує про себе: двадцять… тридцять… тридцять п’ять 

Здавалося б, йому має бути страшно, але страху немає. Лише тиша всередині, така сама, як удома.

І раптом унизу щось брязнуло, потім глухо вдарило. Підлога здригнулася. Усередині все стислося. Стало важко дихати. Ліхтар у руці трохи тремтить

Кирило: Отже, ти не вигадував.

Він ступає всередину. Усередині запилюжені коридори тягнуться вдалечінь, побиті шибки, графіті й подерті шпалери на стінах. Ліхтар освітлює кілька метрів, решта ховається в пітьмі. Кирило йде рівно, тихо й не озирається, як знайомою дорогою

Він згадує Влада біля вікна. Місяцями всі обходили тему батька, як яму на дорозі: спочатку перестали шукати, потім перестали питати, а тепер навіть мама намагається його не згадувати. І ось Влад заговорив, коли слова вже нічого не важать

Ця думка не виходить у нього з голови. Тут принаймні ніхто не вдає, що все гаразд 

Коридор приводить до дверей у підвал. Вони давно зламані й ледве тримаються на одній петлі. Зараз двері прочинені, і з щілини дме холодне, сире повітря

Тієї ж ночі Влад не може заснути. Він знову і знову прокручує розмову біля вікна. Цілий місяць він мовчав про батька Кирила: боявся сказати не те, а потім уже не знав, як почати. А коли почав, Кирило тільки відвернувся. І ця фраза «нема чого втрачати» тепер не дає йому спокою