Розділ 3

   Ближче до вечора атмосферу в будинку не назвеш надто святковою. Мама гримає в будинку всім підряд – вона любить показувати, що її дратує. Коли я проходжу повз кухню до сходів, бачу як вона підмітає підлогу, а бабуся сидить і, як сказала, листає якісь рецепти у телефоні. Насправді, я думаю, вона листується з подругами, бо не думаю, що зміст “як приготувати різдвяну курку" може викликати посмішку. Відтак щось говорить мамі схоже на “недбало" і “безвідповідально”.

   Сходи трохи скриплять під моєю вагою, коли я піднімаюся на другий поверх, щоб оглянути решту будинку – перше завдання від бабусі. Вмикаю світло і бачу, що в одній із трьох кімнат прочинені двері. Заходжу у кімнату навпроти сходів, очікуючи побачити велику простору спальню. Натомість я опиняюся у чомусь на кшталт комірки, забитій коробками з речами. Ця кімнатка могла б стати справжнім випробуванням для тих, хто страждає на клаустрофобію, якби не мансардне вікно майже у людський зріст за висотою. Звідси чудовий вид на засніжену вулицю. Величезна скляна панель починається від підлоги і здіймається до стелі. Це плюс, якщо потрібно швидко вийти назовні. Мабуть. Сюди справді вкрай потрібні жалюзі, що зараз незграбно валяються посеред іншого мотлоху, інакше тебе видно з іншого кінця вулиці у повний зріст.

   Тато прогулюється засніженою під'їзною доріжкою. Його погляд прикутий до дороги. Він починає махати рукою – і за мить з-за рогу з’являється синій седан і припарковується перед будинком між хетчбеком і “фордом". 

   З машини виходить двоє людей – тітка Патріс обіймає тата, а дядько Роб двічі хлопає його по спині – товариський і водночас владний жест.

   Я неохоче спускаюся на перший поверх, де мама у світлій вітальні метушиться із серветницями. Довгий стіл прикрашають свічки у склянках. Коли чесно, від них у будинку трохи тхне яблучним сидром. Навпроти дивану стоїть ялинка, вбрана у прикраси та мішуру. Слід визначити, бабуся також не економила на великому гарному дереві. Вона готувалася. Над каміном бабуся уже встигла повісити світлини, і я постійно забуваю, хто на них зображений. Певно, що мама і її брат у дитинстві.

 — Бабуся приготувала іменні картки, — роздратовано каже мама. — Іменні картки! Вона сказала, що буде вирішувати у своєму будинку хто і де сидітиме.

   Я мовчу. Це справді схоже на бабусю.

   — Вона точно збирається мене пережити, — продовжує. — З таким командуванням.

   Дядько Роб із дружиною з’являються у передпокої у супроводі тата, хихочуть і оглядають коридор, оздоблений шпалерами із квітковим візерунком, намагаючись виглядати зацікавленими, проте очі Патріс видають легке роздратування. Вони тягнуться, щоб обійняти мене, нещиро усміхаючись.

 — Олівере! Раді тебе бачити, — радісно вітається Роб і потирає щетину.

   — Це ж скільки ми не бачились? Ти ще не встиг одружитися вдруге? — сміється тітка і її ледь помітні зморшки стають глибшими.

   Я дивлюся на неї. Після цього коментаря я передумав робити комплімент щодо її світло-каштанового волосся, яке робить її значно молодшою, ніж темне.

   З моменту коли я бачив їх востаннє, вони помітно постаріли. Мої батьки ж, мабуть, виграли генетичну лотерею.

   — Де Евен? — бабуся виходить із кухні ледь не з виразом жаху, мабуть, бо іменна картка для нього виявиться зайвою.

   Чую як надворі стихає гудіння двигуна. Двері прочиняються, порушуючи тепло всередині і в будинок заходить Евен – мій кузен.

   У нього кислий вираз. Він явно не в захваті від перебування тут. Мама обіймає його.

   — Евене! Який ти красень!

   Мама безсоромно бреше. Він на кілька секунд відривається від свого телефону, щоб привітатися і відкинути темне волосся, що лізе йому в очі.

   — Чому ви стоїте у дверях? — запитує бабуся. — Я більше ні на кого не чекаю.

   Евен прокашлюється.

   — Взагалі-то, у нас ще один гість.

   Усі обертаються до нього, крім його батьків. Двері відчиняються вдруге — і на порозі з’являється дівчина, що зупиняється, перш ніж зайти.

   Я впізнаю її одразу.

   — Це Лідія, — каже Евен.

   Лідія Гарт.

   Я забуваю, що потрібно дихати. В коридорі стало тісно, хоча додалася лише одна людина – та, яку я найменше очікував побачити ще раз у своєму житті. Батьки якщо і вражені, то не показують цього. Бабуся дивиться на неї так, ніби перед нею зайва тарілка на столі. Роб і Патріс, вочевидь, не в курсі хто вона. Просто знають, що був одружений. Їх, очевидно, не було на моєму весіллі. Воно не мало статися взагалі. Ніколи.

   Я майже збираюся запитати, що вона тут робить і хто її запросив, як Евен пояснює:

   — Вона… Е-е, зі мною.

   Ага. Зрозуміло.

   — Рада познайомитися, — нервово каже Лідія.

    Усі чекають на кульмінацію. Лідія дивиться кудись повз мене. Вона стоїть так близько до дверей, ніби будь-якої миті може втекти, граючись з пасмом світло-русявого волосся. Вираз її обличчя незрозумілий. Губи, майже у колір червоної спідниці, у прямій лінії.

   Ніякову тишу порушує лише бурмотіння телевізора.