Розділ 2

   Наступного дня після обіду я їду до бабусі на орендованому “форді”. Правду кажучи, довго думати не знадобилося. Різдво у бабусі у колі родичів, яких я бачив пару разів за життя, якщо не враховувати батьків, — все ж краще, ніж просидіти вдома одному. Та в мене навіть близьких друзів немає, лише кілька знайомих на роботі.

  Що сильніше я намагаюся не думати про вчорашнє повідомлення від Лідії, тим важче викинути це з голови.

 Переплутати чат, коли він знаходиться у самому низу стрічки, майже неможливо. Якщо він взагалі ще існував. Ми давно не спілкувалися.

   Минулого року ми святкували Різдво разом — вперше у ролі подружжя. Якщо чесно, саме після нього все пішло шкереберть. Тоді вона взяла паузу на роботі у дитсадку, і я помітив її валізу у шафі. Вона пояснила, що їде до батьків — бо мама зламала руку і вона мусить їй допомагати. А може, все почалося ще з першого дня весілля. Лідію я, може, ледве знав, але точно впевнений: на відміну від мене, вона ніколи не сидітиме вдома на Різдво.

  На задньому сидінні підстрибує упаковка із брауні. Здається, це вельми непоганий кандидат під “щось до чаю” на Святвечір. Продавчиня у крамниці кілька разів уточнювала, що в цьому десерті двісті шістдесят калорій. Поняття не маю, багато це чи мало. Можливо, вона якось запам’ятала мене із Лідією і подумала, що це я беру для неї.

   Мені їхати ще принаймні годину. Скоро має з’явитися з’їзд на шосе. Натискаю на кнопку пошуку радіо, сподіваючись знайти щось нормальне, як раптом мій телефон дзижчить на пасажирському сидінні.

Це тато. Що ж, неочікувано. Беру слухавку.

— Привіт, тату.

— Олівере, ти приїдеш до нас на ночівлю. Ти ж знаєш, що у бабусі й так будуть гості. Куди ще тобі?

— Як справи? Як там мама?

— Все добре. Не змінюй тему. Ми тебе чекаємо у себе.

По його тону можу сказати, що він не прийме заперечень.

— Але ж…

Ліворуч повз мене суне здоровенний червоний автобус, так близько, що я майже міг його торкнутися. На мить втрачаю концентрацію.

— Мамі це точно не сподобається, — вирвав мене з роздумів татів голос. — А що скажуть інші, якщо ти не зупинишся вдома?

Ага. Ось вона — справжня причина.

— Гаразд — гаразд.

— Що ж добре. Слухай, ти взяв машину на прокат?

— Невже тобі сказала бабуся?

— Ти ж знаєш, з твоєю бабусею я говорю лише у крайніх випадках. Мені сказала мама.

— Ну, взагалі-то так.

На тому кінці повисла тиша.

— Ну… Гаразд, ти, певно, вже у дорозі?

— Ага.

— Тоді не заважатиму. Зідзвонимось пізніше.

 Ага. Звичайно. “Зідзвонимося”. Тато часто так говорить, коли не знає, що сказати. Таким чином ніби зазначає, що потім ще буде нагода договорити.

 Нарешті я помічаю потрібний з’їзд — і магістраль змінюється вузьким шосе. Я заходжу в застосунок для подкастів і вмикаю останній випуск свого улюбленого.

   Маю встигнути прослухати.

***

   Коли я звертаю із шосе, починає сніжити. Машину заносить на льоду на цій вузькій порожній дорозі. Бабуся мені скинула адресу її нового помешкання, але GPS-зв’язок нещодавно зник. Тому я намагаюся пригадати, де мені потрібно звернути на провулок.

   Я вдивляюся в лобове скло, яке дедалі більше поцятковується пластівцями снігу. Видимість залишає бажати кращого.

   Ось. 

   Трохи знизивши швидкість, бачу з’їзд на заміську вулицю. Далі видніється знак. Паски безпеки натягуються, коли я нахиляюся, щоб прочитати: “Оук Ґроу”. Повертаю на дорогу, засипану снігом, і обіч мене одне за одним з’являються чудові заміські будинки. Один із них — бабусин. Деякі з них милі маленькі домівки, ніби квадратні коробочки, а інші – значно більші котеджі, оточені високими дубами.

   На подвір’ї одного з будинків стоять кумедні різдвяні декорації: надувний сніговик у сонцезахисних окулярах та бородою з гірлянд і пластикова курка з шапкою Санти. Я на мить подумав, що це будинок бабусі, але потім побачив на газоні, припорошена снігом, табличку “НА ПРОДАЖ”. Що ж, шкода.

   Добре, що бабуся скинула мені фото своєї покупки. Я зупиняюся на узбіччі перед двоповерховим коричневим будинком із невеликою мансардою, гаражем та садом. На ґанку стоять столик з двома стільцями, вкриті шаром снігу. Я порівнюю фото і будинок перед мною, сумніваючись, що це точно він. Наживо дім значно більший та просторніший. Виходжу із машини. Господи, як же холодно. Прихвачую із собою тістечка і піднімаюся до дверей, на яких прикріплений різдвяний вінок. Натискаю на дзвінок. За мить мені здається я чую дитячий сміх. Це що я так давно не бачився зі своїм кузеном, що у мене встигли з’явитися племінники?

   Чую кроки – і двері відчиняються. На порозі з’являється чоловік із здивованим виразом обличчя, а з його руки звисає дитина, ніби щойно з грайливої боротьби.

   У мене падає щелепа.

   — Чим можу допомогти? — Запитує він, а позаду з’являється жінка і знімає малого.