Розділ 1

   “З наближенням Різдва!"

Повідомлення спалахує на екрані мого телефона, а я перечитую його кілька разів, щоб переконатися в його справжності. Щоправда літери дещо розпливаються перед очима. Та не може бути. Лідія не привітала мене навіть з днем народження, що вже казати про Різдво. Ми не спілкувалися майже півроку, хоча після розлучення залишилися у хороших стосунках. Принаймні мені так здавалося.

   Друкую у відповідь:

   “І тебе. Щось сталося?”

   Поки чекаю на відповідь, бачу, що  WI-FI перестав ловити і повідомлення очікує відправки.

   Підвівши очі, озираюся тьмяною закусочною з великими вікнами. Тут навіть удень – як у морзі, а увечері – тим більше. Здавалося, що хвилину тому тут були сім’ї, пари та друзі. Зараз всі пластикові сидіння та столики порожні. А ще порожній навпроти мене келих з-під пива, на стінках якого залишилося трохи піни. Поруч лежить відкушений сендвіч.

   Я тільки зараз усвідомлюю наскільки у маленькій залі тихо. Чую лише скрип ганчірки по столу поруч, що нагадує сміх, який ніби глузує з мене, що я один на Різдво. На мене зиркає офіціант – я знаю як це бути на його місці. Зараз він – ніби моє відображення рівно рік тому. І все ж, не можу зрозуміти чому навколо немає жодного відвідувача, крім мене. Дивлюся на час і, дідько… 21:50. Скільки вже пройшло часу з моменту відколи я почав слухати передостанній випуск подкасту про курйозні випадки з життя?

   — Пане, ми скоро зачиняємось, — знуджено повідомляє рудий молодик.

   Мене накриває хвиля флешбеків: як чекав, поки останні відвідувачі доп’ють каву о десятій вечора, а самому хотілося просто виставити їх надвір.

   Я підводжуся, збираючись розрахуватися за своє замовлення. Знову втупившись в екран телефону, чую як раптом щось скляне падає і розбивається об керамічну підлогу.

   Озираюся в пошуках незграбного відвідувача, але в залі, як і раніше – нікого. Дивлюся під ноги, виявляючи друзки келиха навколо себе. Цей незграбний і єдиний невдаха відвідувач – я.

   — Ой, перепрошую, — ніяково кажу.

   Я розраховуюся (знаю, що ця закусочна має прайс відшкодування за розбитий посуд), а  офіціант, маючи ще більш збентежений вигляд, прямує до комірки, щоб прибрати скло, бурмочучи щось під носа. Я його не засуджую. Якщо й існує щось гірше, ніж бути одним на Різдво, то це бути одним на Різдво і працювати в цій закусочній.

   Я виходжу надвір, коли неонова вивіска “Боб” вимикається. Хлюпаю кросівками по тротуару до своєї однокімнатної квартири, що за квартал звідси. На дорозі, переповненій передсвятковими машинами, починає сніжити. Кажуть, сніг на Різдво – на щастя, але я у це не вірю. Та й настрій від цього не покращується. Все про що можу думати – це що вантажівка з новорічними аксесуарами, яка мчить до гіпермаркету, не встигне загальмувати, перш ніж досягне мене.

***

   Моє хвилясте волосся мокре від снігу. Коли я долаю сходові майданчики будинку до своєї квартири, бачу літню сусідку, що живе наді мною. На ній так багато речей, що, здається через них, ми ледве розминемося на сходах.

    — З наступаючим Різдвом, пані Ловел! — Я намагаюся натягнути усмішку. Жінка вороже свердлить мене поглядом своїх темних очей, обрамлених зморшками. Вона прокашлюється і, не сказавши жодного слова, спускається собі повз мене. 

   Минулого Різдва ми із Лідією протермінували оплату рахунків за опалення. Нам могли відрізати тепло. Тому ми позичили трохи грошей у цієї (колись привітної) жінки. Через кілька тижнів ми повернули їй гроші, і відтоді я більше її не бачив. До цього вечора.

   Гадаю, вона думає, що я знову проситиму позичити мені. Та це малоймовірно. Торік я працював у дві зміни у закусочній, а зараз, після закінчення коледжу, технічним редактором в маркетинговій агенції. Не те щоб у мене не було зовсім боргів за навчання, проте принаймні вистачає на оплату рахунків. Цікаво, чи працює Лідія ще у дитячому садку за спеціальністю. Не впевнений, що колись дізнаюся. Можливо, вона навіть переїхала.

    Я встромляю ключ у двері, намагаючись прокрутити, але замок – як завше, заклинило. Хоча у цій квартирі це найменший недолік. Як щодо несправної газової плити? Можливо, сьогодні я примудрюся забути про це і спробую щось розігріти на вечерю. Що атмосферніше до Різдва: вантажівка чи газова плита?

   Зрештою готую сендвіч із шинкою і майонезом, коли мій телефон дзижчить. На екрані спалахує слово “бабуся”. Приймаю виклик і притуляю телефон до вуха.

      — Бабусю, що сталося?

      — Олі, привіт. Ти вже вдома? Не зайнятий?

      — Ні, — відповідаю. — Щойно увійшов.

      — Ти так допізна працюєш в тому агентстві?

   Власне, працювати я закінчив кілька годин тому.

      — Ну знаєш… Слухай, чому ти звониш так пізно? Все гаразд?

      — О так, все чудово, — вона сміється, — ти ж знаєш я не лягаю рано.

      — Чекай, ти що п’яна?

      Бабуся пирхає:

      — Ох, звичайно ні. Я лише трохи випила.

      Я стримую сміх.

      — Зрозуміло.