Епілог

   Я завжди діяла так, як вважала за потрібне.

   Моя подруга Бетсі страждала на аритмію. Лікар призначив їй дигоксин. Через проблеми із зором Бетсі приймала таблетки під наглядом соціального працівника. Колись вона обмовилася, що її онук зустрічається з дівчиною, яка допомагала їй з ліками. Ім’я цієї дівчини було Лідія Гарт.

 Я не наважилася сказати, що вона була одруженою жінкою. Минув рік з весілля Лідії і Олівера. Я не могла це приховувати від Олівера. Лідія не їздила до батьків, як збрехала йому. Не брала паузу в дитсадку. Вона жила в іншому кінці міста і працювала на іншій роботі.

   Згодом Олівер і вона розлучилися.

   Бетсі поділилася, що її онук збирається одружуватися з Лідією. Хоч вона й скаржилась, що, можливо, не доживе до весілля, однак все одно сказала йому: “чому б тобі трохи не зачекати”? Моя подруга говорила, що Лідія була ввічливою, проте щось у ній було підозріле. Щось, що Бетсі помічала, поки дівчина допомагала їй з пігулками. Бетсі намагалася тримати язика за зубами, утім іноді озвучувала свої побоювання своєму онуку. Як мені відомо, так вони і не одружилися.

   Незабаром моя подруга померла. Від аритмії. Напередодні вона згадувала, що таблеток раптово не вистачало. Потім я це згадала і подумала: Лідія могла легко розчинити будь-яку кількість ліків у склянці з водою. Передозування дигоксином надто небезпечне. Я була впевнена, що вона могла посприяла смерті Бетсі, щоб вона не лізла зі своїми порадами.

   Ніхто не хоче у такому віці слухати поради від старих. Ніколи.

   Я ніколи не думала, що ця дівчина колись з’явиться переді мною. У мене вдома з іншим моїм онуком на Різдво. Коли побачила її, все в животі похололо.

   Я відчувала небезпеку. За онуків.

   Коли я обмовилася за Бетсі за столом, не можна було не помітити як Лідія сполохалася.

   Вона знала про що я говорю.

   І знала, що мені відомо.

   На вагання було обмаль часу. Я вийшла з вітальні, мої руки тремтіли. Я почула запах диму. Піднялася на другий поверх. Там горіло світло. Морозний вітер гуляв коридором. У маленькій кімнаті стояла Лідія у темряві. Над нею нависла хмара диму. Вона стояла біля прочиненого вікна, споглядаючи за вулицею. Не розумію як їй не холодно. Сніг падав їй на волосся через велике мансардне вікно у повний зріст. Я прийняла рішення, про яке думала, відколи побачила її у себе вдома.

    Я хотіла дізнатися правду.

 Я почала наближатися до кімнати. Зайшла всередину і ледь не перечепилася через коробку. Над Лідією здійнялася нова хмарка диму. Я стаю просто позаду неї, кладучи руку їй на плече.

   — У тебе дуже дивна родина, Евене, — промовила вона, не відриваючись від вікна.

        — Справді?

   Вона здригається, обертаючись на мій голос, але не встигає нічого сказати як ступає крок назад – і вже за мить незграбно летить униз з вікна, ледь чутно скрикнувши. Товстий шар снігу на ганку приглушує звук падіння.

   Я обережно визираю, щоб переконатися чи мене не помітили сусіди, адже жалюзі ніхто так і не встановив. Лідія лежить нерухомо унизу на ґанку біля дверей з неприродно вивернутою шиєю.

  Шкода, що вона не втрималася на ногах.

   Інакше я б їй допомогла.

   Я згадую про курицю у духовці, зачиняю вікно і спускаюся на перший поверх.

   За кілька хвилин всі дізнаються про це. Але не зараз. Зараз усі насолоджуються святом(хоча не думаю, що це так), поки думають, що Лідія у вбиральні.

   Змиваю гранатовий сік із рук під гарячою водою.

   — Що це за запах? — чую голос Олівера, який чомусь піднімався на другий поверх. Я дуже вчасно спустилася. — Щось згоріло?

   Щодо мене, то я дістаю курицю і прямую з нею до вітальні, де тепер уже приємно тепло. Мені подобається цей будинок. Мені подобається цей вечір.

   Ніхто і ніколи не звинувачував у прийнятті правильних рішень.

   Хто підозрюватиме бабусю?